Земля у рівновазі - Альберт Гор

цей період надзвичайного приросту населення ми звикли до думки, що демографічний тиск на довкілля — це щось нове. Але фактично ця тема повторюється в історії змін довкілля. Наприклад, історики клімату міркували, що схожий випадок виходу за межі потенційної здатності довкілля прогодувати певну кількість насе­лення може пояснити загадкове зникнення близько 1280 року цивілізації Анасазі на південному заході штату Колорадо, що жила у самобутніх скельних оселях Меса-Верде. Доволі надійні дані вказують на те, що її зникнення збіглося із посухою, суворою, але не надто відмінною від інших, що їх мешканці скель успішно витри­мували. Згідно з археологічними даними була, проте, одна важлива відмінність цього разу: населення Анасазі значно зросло саме перед зникненням цивілізації.

Урок цього випадку майже нестерпно очевидний. Наша глобаль­на цивілізація, населення якої після багатьох тисяч поколінь до кінця Другої світової війни досягло майже 2,5 млрд. осіб, збільшившись учетверо упродовж одного людського життя, може різко збільшити вразливість до крутих змін клімату, які ми тепер власноруч приво­димо в дію.

Ознаки зростання вразливості вже очевидні не лише в Африці, в басейні Амазонки та на Аральському морі, а й у Каліфорнії, Флори­ді та штатах Високих рівнин, що зараз вичерпують свої підводні водоносні пласти так неухильно, як жителі Канзасу колись роз­пилювали свій ґрунт доти, поки його не видуло вітрами. Демо­графічний тиск на передгір'я Гімалаїв за минулі кілька десятиліть привів до такого повсюдного винищення лісів, що дощові води тепер дико мчать схилами вниз, через Бангладеш та східну Індію, і несуть із собою тонни ґрунту, що замулює систему ріки Ганг і посилює повені. Бенгальська затока майже завжди бура від ґрунту, на якому мали б вирощуватися зернові культури. У моєму штаті Теннессі те ж явище трапляється у різних формах: нові підрозділи очищують схили від рослинності, яка вбирає дощову воду; струмки та ріки замулюються, а в деяких округах так звані столітні повені тепер настають через кожних кілька років.

Тепер зрозуміло, що стосунки між людством та кліматичними змінами набули цілком іншого характеру: там, де колись цивіліза­ція злякалася примх природи, тепер Земля змушена страждати від наших примх. Хоча ми ще можемо заново навчитися здорового страху перед тим, що порушимо рівновагу в природі.

Варто зазначити також, що стосунки між людством та еволюцією також почали змінювати характер. Сучасну «еру», в якій ми живемо, геологи називають кайнозойською. Почавшись 65 млн. років тому зі зникненням динозаврів, кайнозойська ера характеризувалася розквітом більшої кількості й більш різноманітних форм життя, аніж упродовж будь-якої з попередніх ер в історії Землі, яка налічує 4,6 мільярда років. Тепер, як зазначає теолог Томас Беррі, людська цивілізація, винищуючи майже половину усіх живих видів на Землі упродовж тривалості життя наших сучасників, по суті викликає кінець кайнозойської ери — ще за нашого життя.

Що далі? «Рік без літа» у 1816-му спричинив випадки масового голоду і стимулював нагальну потребу адміністративної держави. Що стане продуктом глобального потепління — новий загально­світовий бюрократичний апарат, що вирішуватиме немислимі проблеми, спричинені масовими соціальними та політичними зру­шеннями, масовою міграцією та продовженням завдання шкоди глобальному довкіллю з боку самої цивілізації? Це те, чого ми хочемо? Чи не було б краще відвернути хаос замість того, аби нама­гатися дати цьому раду тоді, коли вже все сталося?

Історія людства та наших стосунків із Землею може розглядатися як тривала пригода або трагедія, огорнута таємницею. Вибір належить нам. «Рік без літа» показав, наскільки вразлива наша цивілізація до незначних глобальних кліматичних змін. Під час життя наших сучасників ми можемо стати свідками «року без зими». Але на відміну від минущих кліматичних змін, що асоціюються з вивер­женнями вулканів, ми легковажно започатковуємо зміни клімату, що можуть тривати сотні і навіть тисячі років. Древні цивілізації, що зникли при суттєвих природних кліматичних змінах у минулому, могли б розповісти нам багато того, чого ми, здається, не хочемо чути. Що, як наші діти внаслідок наших дій зіткнуться не лише з роком без зими, а з десятиліттям без зими? Це й буде нашим найважливішим спадком? Відповідь може залежати від того, чи зможемо ми навчитися чогось у зниклих стародавніх культур.

Якщо не зможемо, якщо замість цього затинаємося у нашому впертому невігластві щодо потужних змін, які ми приводимо в рух, то зможемо врешті-решт залишити не більше ніж таємницю, щоб спантеличити якусь нову людську спільноту у далекому майбут­ньому, яка намагатиметься зрозуміти, що трапилося зі стародавньою втраченою цивілізацією, яка так давно створила настільки величні споруди з бетону, сталі й пластику.

Дихання Будди

Масштаб змін, нав'язуваних нами світовій кліматичній моделі, з історичної перспективи очевидний, та у будь-який довільно взятий рік наша увага переважно зосереджується на вирі сучасних подій і специфічних проблемах забруднення, зокрема повітря. Не встигла у 1989 році осісти політична пилюка Східноєвропейської революції проти комунізму, як світ задихнувся від жаху неймовірних рівнів забруднення — особливо повітряного — в усьому комуністичному світі. Ми дізналися, зокрема, що у деяких областях Польщі дітей регулярно спускають під землю в глибокі шахти, щоб вони могли передихнути від накопичення газів та різноманітних забруднень в повітрі. Можна лише уявити їх учителів, які, несучи канарок, перші виходять з шахти, щоб попередити дітей, коли для них перестане бути безпечним перебування на землі.

Один з відвідувачів румунського «чорного міста» Копса Міка зауважив, що «дерева й трава настільки забруднені сажею, що здається, наче вони просякнуті чорнилом». Місцевий лікар пові­домив, що навіть коні можуть перебувати в місті лише два роки; «тоді їх треба забрати звідти, інакше вони здохнуть».

На півночі Чехословаччини повітря настільки забруднене, що уряд фактично платить премію будь-кому, хто житиме там більше, ніж десять років; ті, хто бере такі гроші, називає їх похоронними. Східніше, в Україні, лише в одній цій країні щороку в повітря вики­дається у вісім разів більше макрочасток, аніж в усіх США.

У країнах, що розвиваються, схожі страхіття є на кожному кон­тиненті. В Улан-Баторі, у зовнішній Монголії, місцевий напій, ку­мис, треба закривати від чорних часточок у повітрі, що осідають на будь-яку поверхню. Місто Мехіко зазнає найбільшого забруднення повітря з-поміж усіх міст світу в будні та вихідні дні. Трапляються і випадкові трагедії, як-от випадковий випуск у повітря отруєного газу в Бхопалі в Індії, що привернув увагу всього світу. Але постійні смертельні рівні забруднення повітря у містах країн, що розвива­ються, невипадкові, навіть при тому, що у «звичайний» день на їхній відповідальності більше смертей, аніж було у Бхопалі.

Розвинутий світ, включаючи Сполучені Штати і Японію, безпе­речно, має власні проблеми із забрудненням повітря, у таких містах як Лос-Анджелес і Токіо. Але були і деякі