Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон

Любовні елегії. Мистецтво кохання

Грайливий світ Овідієвих «Любощів»

Вінець Овідія довіку не зів’яне.

Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний,

Елегії душні, як світ весняних лоз,

І чари сонячні його «Метаморфоз»,

І мудрі тонкощі ученого кохання…

Хай Цезар злоститься, і хай літа вигнання

Зігнуть високий стан і сивину вплетуть,

І хай гуде сармат і гети смерть несуть,

А гнівний Понт реве, і гори набігають, —

Народи і віки не раз іще згадають

Дзвінких його пісень легкий свавільний лад

Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

М. Зеров. «Безсмертя»

Один із грудневих днів 8 року н. е. став для Овідія, як сам він скаже, останнім у його житті, останньою, принаймні у Римі, — й ніч. Поетові, що гостював у свого приятеля на Ельбі, посланець вручив наказ негайно стати перед очі Августа. Були з уст земного Громовержця «гнівні слова», що їх почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) справді наче громом з ясного неба вражений поет. Розмовляли віч-на-віч, тож гнівні слова канули в небуття: для Овідія — це заборонена тема. У писаних на засланні «Скорботних елегіях» — лиш натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку (error) чи провину (culpa), але, — на цьому вигнанець особливо наголошує, — не злочин (scelus)… Потім була уже згадана, описана у «Скорботних елегіях» (І, 3)[1], остання ніч у Римі, була сповнена небезпек, надто буремним зимовим морем, дорога до місця заслання — в містечко Томи (Північно-Західне Причорномор’я, нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час до складу залежної від Риму фракійської держави одрисів, тож і видавалась римлянинові ця місцина краєм світу. Була самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів.

Але був «найкращий лікар» — час: на засланні поет таки прожив десять років свого життя, а не просто «вмирав». Була — Муза його скорботної поезії. І хоч як нарікав її обранець на самотність, на холод, на небезпеки, були — люди: з перебігом років він і тут знаходить тепле слово для томітів, які, попри суворість звичаїв, із співчуттям поставились до поета, головне ж — вивчає ґетську мову і навіть пише нею: «Тут я чужинські слова в розміри наші кладу», — читаємо у «Листах із Понту». Було — Провидіння: з життєвою й творчою радістю, якою повнилось Овідієве, римське, п’ятдесятиліття (славними були вже його «Любовні елегії» — «Любощі», «Мистецтво кохання», «Метаморфози», «Фасти»), мала «обійнятись» журба — його засланецьке десятиліття, що принесло «співцеві любові, богів і вигнання» не лише широку славу, а й глибоке спочування прийдешніх поколінь, надто в Україні, де віддавна знають, що таке кривда, що таке журба й холодні засланецькі дороги: Шевченко, чиї «Думи» так глибоко перейняті Овідієвими «Скорботами», назве їхнього автора «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Отож, «нема зла, щоб на добре не вийшло». Реалізував те зло, Овідієві страждання, як уже згадано, сам Октавіан Август, принцепс, себто «перший з-між громадян», насправді ж — єдиновладець, імператор. Поклавши край кровопролитним, що тривали ціле століття, громадянським війнам, здобувши рятівну для Риму перемогу над Антонієм і Клеоптрою у вирішальній морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.), він повертає Римові довгожданий мир — Pax Romana: сенат, що на той час фактично виконував політичну волю Августа, в дев’ятому році до н. е. спорудив і освятив Вівтар Миру (Ara Pacis) на знак того, що доба римського миру, врешті, настала. Здобувши перемогу над Сходом, Рим відкрився світові, сам у своїй імперській неосяжності став світом; наче доказ цього — гра слів: urbs, urbis, Місто, також Рим, перегукується з orbis, круг, світ («Urbi et orbi» — Римові й світові): «orbis in urbe fuit» (світ весь у Римові був), — зауважує сам Овідій… «Сонце щедре, ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — виспівував хор хлопців і дівчат перед храмом Аполлона на Палатинському пагорбі «Пісню вікового свята», яку склав чільний римський лірик Горацій для загальноримських урочистостей з нагоди чергового, пройденого Римом вікового шляху, торжества, що збіглося з десятиліттям правління Августа: був це 17 рік до н. е. Десь саме тоді побачив світ збірник із трьох книг Овідієвих «Любовних елегій» — перші творчі плоди щасливої молодості поета. Не здогадувався закоханий у поезію і Рим (Roma — жіночого роду) юнак, що вже тоді він почав протоптувати собі стежку на далеке заслання.

Там, уже на схилі віку, в одній із «Скорботних елегій» (IV, 10) поет озирає свій життєвий шлях. Звідси знаємо й точну дату його народження в містечку середньої Італії Сульмоні — 20 березня 43 р. до н. е. (помер наприкінці 17 або з початком 18 р. н. е. у цих же Томах). Довідуємося, що походив поет із т. зв. вершників, тобто середньої щодо цензу станової групи; що здобув у Римі потрібну для подальшої кар’єри державного діяча блискучу риторичну освіту; що невдовзі рішуче відмовився від тієї кар’єри, бо з дитинства відчув непоборний потяг до поезії (мимоволі говорив і писав віршем) і присвятив себе служінню Музам, які покликали його у подорож до Греції, Малої Азії (Гомерові місця) та Сицилії; що належав до літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, який, хоч і лояльно, та без ентузіазму сприймав політичні заходи Августа, зокрема, щодо реставрації «ідеальних» порядків республіканської давнини; що саме там, у колах Мессали, запізнався з представниками елегійного жанру — Тібуллом і Проперцієм; що спробою пера була, вочевидь, драма (писав «Медею» — твір, який не зберігся); що став улюбленцем римської «золотої молоді», яка знала напам’ять чи не всі писані на любовну тематику його твори; що опрацьовував і поважні теми — написав на матеріалі грецької міфології знамениті «Метаморфози», а також «Фасти», тобто «Календар», на матеріалі міфології римської; що єдиний його брат помер замолоду; що від останньої дружини (одружений був тричі) мав дочку, а від неї — онуків; що батьки померли ще до того, як єдиний їхній син змушений був назавжди полишити вітчизну.

А втім, тут доречно згадати слова цього