Земля у рівновазі - Альберт Гор

Враховуючи очевидний тісний зв'язок між С02 та температурами в минулому, навряд чи є розсудливим — чи навіть етичним — припускати, що подальше підвищення рівнів С02 можна вважати нор­мальним явищем. Насправді це майже напевне ненормальне явище. Хіба не є розсудливим припустити, що ця неприродна і стрімка трансформація у структурі ключового чинника екологічної рівно­ваги може мати раптові і згубні наслідки? Дійсно, зростання рівнів С02 може справді піднести нам несподіваний сюрприз схожий на той, що ми отримали з раптовою появою озонової діри після стрімкого і неприродного зростання концентрації хлору в атмосфері.

Той факт, що глобальна атмосфера функціонує як комплексна система, ускладнює передбачення точного характеру змін, що імо­вірно ми викликаємо. Справді, ми навіть не можемо виявити основну частину вуглецевого циклу. Але це не дає підстав казати, що така зміна малоімовірна; вірогідніше, що ця зміна може бути раптовою і системною. І зважаючи на те, що наша цивілізація так ретельно скон­фігурована відповідно до характеристик глобального довкілля, такого, як ми його знаємо, — відносно стабільної системи впродовж усієї історії цивілізації — будь-яка раптова зміна у глобальних природних режимах матиме руйнівні, а потенційно і катастрофічні наслідки для людської цивілізації.

Фактично реальна небезпека глобального потепління полягає не в тому, що температура зросте на кілька градусів, а в тому, що уся глобальна кліматична система буде вибита з колії. Ми настільки звикли вважати звичну погоду чимось само собою зрозумілим, що забуваємо: наш клімат функціонує у стані динамічної рівноваги. Один день може бути холодний, а наступний — спекотний; один сезон може бути дощовий, наступний — сухий. Але клімат Землі відпові­дає відносно передбачуваній моделі, у тому розумінні, що навіть коли відбуваються постійні зміни, вони завжди перебувають у межах єдиної загальної моделі. Ця рівновага відображає відносно постій­ні стосунки між кількома великими складовими кліматичної системи. Наприклад, кількість сонячного світла і тепла зазнає в часі деяких змін, але власне незначних. Орбіта Землі довкола Сонця, швидкість обертання Землі і нахил Земної осі — усе змінюється в часі, але не суттєво.

Всередині атмосфери погодна система Землі функціонує на кшталт двигуна. Повітряними і океанічними течіями, включно із Західним переносом та Гольфстрімом, випаровуванням і опадами наш клімат передає тепло від екватора до полюсів і холод — назад на екватор. Так само, як нахил осі Землі до чи від Сонця визначає прихід літа чи зими, величина різниці температур між полюсами та екватором визначає кількість енергії, потрібної для перенесення тепла в одному напрямку і холоду — в іншому. Це означає, що співвідношення температур на полюсах і на екваторі — одна з основних опор, на які спирається теперішня рівновага клімату. Якщо ми змістимо цю опору (а саме так і може статися, коли вищий рівень С02 перевищить певну межу), ми перейдемо важливий поріг зміни, і уся модель нашої кліматичної системи може переміститися з однієї точки рівноваги до іншої.

Зростання глобальних температур не означає рівномірного по­тепління по усій Землі. Різні частини поглинають більше чи менше сонячного тепла, залежно від того, під яким кутом на поверхню падає сонячне проміння. Тропіки по обидва боки від екватора отримують більше тепла, оскільки сонячне проміння падає на них фактично під прямим кутом. Полярним регіонам тепла дістається менше, оскільки проміння Сонця ковзає по поверхні і розсіюється по значно більшому простору. Але кількість тепла, що поглинається різними частинами Землі, визначається також й іншим важливим чинником — ступенем відбивання сонячного проміння назад у космос. Крига і сніг відблискують на сонці майже як дзеркала, відбиваючи понад 95% тепла і світла, що падають на них. Натомість частково прозора синьо-зелена вода океану поглинає понад 85% тепла та світла, отриманих від Сонця.

Ця критична різниця між відбиваючими і поглинаючими поверх­нями чинить найбільший вплив на клімат на двох полюсах. Точка замерзання є порогом зміни, що позначає межу між двома різними станами рівноваги Н20: вище — вода, нижче — лід. На краю полярного регіону, на границі покритої снігом поверхні, існує інший поріг зміни. Усюди, де температура піднімається вище точки замер­зання і край льоду починає танути, ця крихітна зміна трансформує стосунки між цією частиною поверхні Землі й сонячним світлом, що тепер поглинається, а не відбивається у космос. Поглинаючи більше тепла, край льоду, що відступає, під тиском накопичуваного тепла змушений танути швидше. І хоч хмари можуть пом'якшити цей ефект, процес тяжіє до самопришвидшення, призводячи до більш інтенсив­ного підвищення температур на полюсах, ніж на екваторі, де таке підвищення здебільшого не впливає на здатність поверхні до поглинання сонячного світла.

Оскільки полюси нагріваються у швидшому темпі, аніж екватор, зменшується різниця їх температур, як і кількість тепла, що має бути передана. В результаті штучне глобальне потепління, яке спричи­няється нами, становить значно більшу загрозу, аніж просто кілька додаткових градусів до середніх температур, — воно загрожує зруйнувати ту кліматичну рівновагу, яку ми знаємо з усієї історії людської цивілізації. Оскільки кліматична модель починає зміню­ватися, те ж саме роблять рух вітру і дощу, повені та посухи, пасо­вища і пустелі, комахи та бур'яни, свята і голод, час миру та війни.

Якщо джерело висихає

У цілому, наша цивілізація за останні 9 тис. років пристосувалася до специфічної — і відносно постійної — моделі, за якою Земля здійснює безперервний кругообіг води між океанами і сушею через випаровування й зворотний стік води до морів, розподіляє її у формі опадів, течії річок, руху струмків та джерел, потім збирає і зберігає її в озерах, болотах, заболочених землях, підземних водоносних пластах, льодовиках, хмарах, лісах — фактично в усіх формах життя. Зокрема, прісна вода, її запаси, завжди була дуже важлива для життєздатності і успіху будь-якої цивілізації. Від першої зрошу­вальної мережі вздовж Нілу понад 5 тис. років тому, до римських акведуків і водоймищ Масади і до монументальної системи тунелів, яка щодня постачає прісну воду до Нью-Йорка, людська цивілізація продемонструвала надзвичайну винахідливість у забезпеченні належного водопостачання.

Людина складається головно з води, приблизно у такому ж відсотковому співвідношенні, яке водна поверхня складає в усій поверхні Землі. Наші тканини і мембрани, наші мізки та серця, наші піт та сльози — усе це відображає один і той самий рецепт життя, в якому ефективно використані ті складові, що доступні на поверхні Землі. Ми складаємося на 23% з вуглецю, 2,6% з азоту, 1,4% з каль­цію, 1,1% з фосфору, і ще