Земля у рівновазі - Альберт Гор

Тому коли захисники довкілля стверджують, що ми, врешті, — частина Землі, то це не просто риторичні просторікування. Наша кров навіть містить приблизно такий самий відсоток солі як океан, де розвинулися перші живі форми. Вони врешті-решт принесли на сушу всередині себе автономний запас морської води, з яким ми все ще хімічно і біологічно поєднані. Недивно відтак, що вода наділена таким великим духовним смислом у більшості релігій — від води християнського хрещення до священної води життя в індуїзмі.

Особливо ми залежимо від прісної води, що становить лише 2,5% загальної кількості води на Землі. Більшість її замкнена в кригу в Антарктиді і меншою мірою — у Гренландії, у північній полярній крижаній шапці, а також у гірських льодовиках. Ґрунтові води становлять більшу частину решти, а на усі озера, струмки, річки та дощі залишається менше 0,01%. І все ж цієї води більше ніж досить, щоб забезпечити усі наші потреби — і тепер, і в осяжному майбут­ньому. Проте по світу вона розподілена нерівномірно. В результаті людська цивілізація була обмежена в тій чи іншій мірі тією геогра­фічною моделлю, що відповідає розподілу прісної води по планеті. Будь-яка тривала модифікація цієї моделі відтак представлятиме стратегічну загрозу глобальній цивілізації, якою ми її знаємо.

На жаль, кардинальна зміна у нашому ставленні до Землі, почи­наючи з промислової революції, і особливо у цьому столітті, зараз спричиняє глибинну шкоду глобальній водній системі. Здоров'я нашої планети залежить від підтримування нами складної рівноваги взаємозалежних систем, тому недивно, що зміна нами глобальної атмосфери змінює шлях, яким вода передається з океанів на сушу і повертається назад. Вищі температури пришвидшують і випаро­вування, і випадання опадів, прискорюючи увесь цикл. До того ж потепління також збільшує кількість водяної пари в атмосфері, яка посилює парниковий ефект, ще більш пришвидшуючи цей процес.

Крім того, інтенсивніше потепління у полярних регіонах порівня­но з тропіками може також зумовити зміну способу, яким Земля врівноважує тепло і холод. Океани допомагають підтримувати гло­бальну рівновагу, постійно діючи у напрямку більш рівномірного розподілу температур; у специфічний і відносно стабільний спосіб океан передає тепло від екватора до полюсів через велетенські течії біля поверхні океану, такі як Гольфстрім. Рухаючись від тропіків на північ, частина теплої океанської води випаровується. Коли між Гренландією та Ісландією вона зустрічається з холодними полярни­ми вітрами, випаровування прискорюється, залишаючи після себе значно більш солону морську воду, що стає щільнішою і важчою. Ця стрімко охолоджувана вода опускається на дно з швидкістю п'ять мільярдів галонів на секунду, утворюючи глибинну течію, таку ж потужну, як Гольфстрім, якщо не таку ж відому, що тече на південь під Гольфстрімом біля океанського дна. При цьому вона переносить холод від полюсів назад до екватора.

Багато вчених занепокоєні тим, що оскільки полярні регіони теплішають швидше, ніж тропіки, і різниці температур між ними зменшуються, океанські течії, що спричинені значною мірою саме цими різницями, можуть сповільнитися або шукати нового стану рівноваги. Якщо модель циркуляції зміниться, то зміниться також і кліматична модель: деякі території отримають більше дощів, інші менше, на деякі території прийде потепління, на інші — похолодання.

У 1991 році Петер Шлоссер, науковець із Колумбійської геоло­гічної обсерваторії у Лемонт-Догерті, і його колеги оголосили, що упродовж 1980-х ключовий компонент «океанського теплового насосу», що приводить в дію Гольфстрім та його холоднішого і глибшого двійника, різко і незрозуміло сповільнився майже на 80% — до швидкості, що «не суттєво відрізняється від ... стану стоячої води». Шлоссер підозрює, що води на північний схід від Ісландії якимось чином стали менш солоними, а тому опускалися не так швид­ко. Хоча не можна сказати, що глобальне потепління спричинило цю кардинальну зміну, або що це буде більше ніж тимчасове явище, проте це узгоджується з наслідками, що передбачаються в результаті підвищення глобальних температур. Шлоссер сказав, що «причина невідома, але яка б вона не була, це лише демонструє, наскільки тонко система збалансована».

Вчені особливо цікавляться можливими наслідками кліматичних змін для цього океанського теплового насоса між Гренландією та Ісландією, оскільки близько 10800 років тому раптове сповільнення його швидкості, як відомо, спричинило одну з найбільш драматичних і різких змін в історії клімату.

Уолліс Брокер, геохімік у Лемонт-Догерті, виконав роботу, що привела до такого уявлення. Під час моїх відвідин він пояснив, що близько 8750 р. до Р.Х., коли світ виходив з останнього Льодови­кового періоду, величезна кількість прісної води, що виникла в результаті танення відступаючих льодовиків, утворила у централь­ній Канаді величезне внутрішнє море; воно утримувалося там почасти завдяки велетенській крижаній дамбі, що перегороджувала територію, яку ми тепер називаємо Великим Озером. Температури продовжували зростати, і дамба раптово розкололася, затоплюючи Північну Атлантику величезною кількістю прісної води шляхом, що тепер називається рікою Святого Лаврентія. Оскільки води між Гренландією та Ісландією раптом перестали бути достатньо соло­ними, щоб опускатися, океанський насос зненацька вимкнувся.

Те, що сталося потім, має нагадати нам, що значні кліматичні зміни не завжди відбуваються протягом тисяч років. Цього разу глобальна кліматична модель кардинально змінилася лише за кіль­кадесят років. Не зігріваючись більше Гольфстрімом, Північна Атлантика замерзла, і Європейський континент, що саме виходив з Льодовикового періоду, зазнав впливу нової масштабної хвилі холоду, фактично повернувшись до умов Льодовикового періоду, навіть коли у решті світу тривало потепління. Потім, раптово, океан­ський насос знову запрацював і у Європі тенденція до потепління поновилася зі стрибком у 10 градусів за Фаренгейтом. На той час з'явилися перші ознаки організованого суспільства та міст — не у Європі, ще недавно замерзлій, а далеко на південь у Месопотамії й Леванті, де упродовж кількох століть кліматичні умови були ідеальні для відкриття та розвитку землеробства. Можливо, перші групи людей, тікаючи від раптової зміни сприятливих кліматичних тенден­цій у Європі на значно суворіші, мігрували на південь, поєднали свої ідеї щодо способу життя з уже існуючими там і досягли синтезу, що привів до появи перших організованих людських суспільств? Історичні дати правильні, проте небагато відомо про людей, що тікали, коли Льодовиковий період зробив несподіваний вихід «на біс», перед тим як покинути європейську сцену.

Згідно з думкою вчених, основні океанські течії утворюють «стрічку транспортера», що бере початок у теплих атлантичних течіях, складовою яких є Гольфстрім (показаний тут суцільною стрілкою, як і інші теплі