Міфотворчість як обгрунтування історичного мародерства - Могильницька Галина

Двоє святих, що, як і Роман Ольгович Рязанський, по-страждали-таки, воістину, за вірність вірі Христовій, — це святий Михайло, князь Чернігівський, і його вірний боярин святий Федір, які відмовилися поклонитися ординським кумирам (а це прирівнювалося до хули на ординську віру) й були по-звірячому забиті ординцями. Але це — не російські, а українські святі, бо Чернігів не належав ані до Суздальського, ані до Московського князівства, а був руським, тобто українським містом. Адже ми пам'ятаємо, що жодної Русі поза територією України ніколи не існувало.

Так що Церква, яка невдовзі буде названа Московською, не тільки не страждала від татар, а саме завдяки підтримці ханської влади та наданим Ордою привілеям розросталася, зміцнювалась і збагачувалась «під ігом».

От тільки платою за це було її вірне служіння ординській державі, перетворення християн із рабів Божих у рабів ханських, пристосовництво й лукавство.

Це трьохсотлітнє ординське рабство перетворило Московську Церкву із містичного організму в ідеологічний додаток до державної влади, вихолостило з нього власне духовність, перетворивши побожність із «віри на рівні серця» в релігійний фанатизм і мертвий обряд. Щоб зрозуміти сказане, досить порівняти картини, написані майже в один і той же час, що зображають одну і ту ж подію — святкування найсак-ральнішого й наймістичнішого християнського свята Воскресіння Христового в Росії та в Україні. Це картини В. Перова «Сельский крестньїй ход на Пасхе» (можна взяти й Рєпіна «Крестньїй ход в Курской губернии»...) та М. Пимоненка «Великодня утреня». Кожен із художників, ясна річ, зобразив те, що не раз бачив довкіл себе, бо всі вони — реалісти.

Ось ошатні, урочисті, сповнені гідної стриманості й тихого, світлого благовоління, як свічечки, що палають у їхніх руках, стоять на картині Пимоненка українські селяни, зосереджено розмовляючи з Богом.

Навіть вітерець принишк, дослухаючись до цієї щирої розмови, — полум'я свічечок ані затріпоче... Воно спокійно і рівно тягнеться вгору, як душі молільників.

Навіть край неба, ледь-ледь припіднявши нічну завісу, завмер у чеканні, щоб за кілька хвилин спалахнути сонячним сяйвом назустріч радісному «Христос Воскрес!»

Картина — спокій, урочистість, очікування чуда, до якого треба підготувати душу...

М. Пимоненко "Великодня утреня".

А що на картинах російських реалістів?

Цілковита байдужість до самої сакральної суті свята з боку одних, для яких воно — лише ще один привід напитися, щоб «блаженно» валятися попід церквою, — серед них і люди в рясах (священнослужителями назвати їх язик не повертається...). З боку інших — це бездумний фанатизм, що виключає зосередженість, осмисленість. Віруючі (бо ж багато з них, як каліка на картині І. Рєпіна, — справді віруючі), як сліпі, йдуть, самі не знаючи куди й за чим, не помічаючи навіть, що ікони в їхніх руках перевернуті вниз головою. Жах! Дикість! Бездуховність і морок. І над усім на задньому плані — стражі порядку на конях. Інакше не можна: держава оберігає порядок у церкві, яка, як і за часів Орди, вірно служить державі.

Чи не такою ж дикістю і мороком бездуховності вражають і сьогодні організовувані ієрархами Московської Церкви в Україні найрізноманітніші «хресні ходи» як не проти «на-сільствєнной українізації», то проти «ущемлення прав рус-скоязьічного населення», проти міжнародних військових навчань або з інших приводів, що нічогісінько спільного не мають ні з релігією, ні з вірою, а є виконанням політичних замовлень держави, в якій міститься релігійний центр цієї Церкви.

І в цих богопротивних, облудних акціях беруть участь українські громадяни? Чому?

Та тому, що розуміють у їх суті рівно стільки, скільки п'яний дяк чи мужик з перевернутою іконою на картинах російських художників у суті Жертви та Воскресіння Христового. Бо чужомовна обездуховлена Церква могла навчити тільки мертвого обряду, а не живої віри, тільки сліпого послушенства, а не свідомої дії.

2. Як «київські» митрополити допомагали Орді Російську Церкву розбудовувати та Московську державу творити. Митрополит Кирило та початки «ослов'янення» мерського етносу

Питанням, яке довгий час не надавалося до розуміння, було перенесення Київської митрополичої кафедри (за твердженням російських істориків) до Суздаля, до Володимира-на-Клязьмі, а пізніше — до Москви.

Подане в Лаврентіївському літописі пояснення, що «в Києві митрополити не могли стерпіти татарського насилля», ніколи не здавалося переконливим, бо ж усі ми знаємо: пастир добрий має душу свою покласти за свою паству, а не тікати, покидаючи її в біді, а для себе шукаючи солодшого життя.

Та й невже в землі Мерській, куди князі мало не щороку приводили татарське військо, воюючи один з одним, було спокійніше, ніж у Києві?

Щось у цьому було незрозуміле й принизливе як для митрополитів, так і для Києва. Тим більше, що в повідомленнях істориків з цього приводу «национальная гордость велико-россов» просто-таки з кожного рядка випирає: от, мовляв, як ми над Києвом піднеслися! Навіть митрополити із того зане-палого Києва у наш Суздаль повтікали!..

Та виявляється, що ніякого перенесення митрополичого осідку ні до Суздаля, ні до Володимира зроду не було!

Після того, як у час взяття Києва Батиєм зник (очевидно, загинув) Київський митрополит Йосип, Київська митрополича кафедра залишається «вдовствующею» (тобто необсад-женою) аж до 1243 p., коли Данило Галицький призначає, кажучи по-сучасному, виконуючим обов'язки Київського митрополита ченця Кирила, знаного ним як «мужа книжна і мудра», бо Кирило багато років був у князя «держателем» княжої печатки, тобто особою вельми довіреною.3 Галицько-Волинський літопис повідомляє, що княжий «печатник», супроводжуючи князя в походах, не раз відзначався і в ратному ділі.

Політичні обставини як у Русі, так і у Візантії дозволили відрядити Кирила на висвяту лише у 1250 р. їздив він до Ні-кеї, де після зруйнування Константинополя хрестоносцями знайшли притулок і Патріарх Лука Хризорверг, і сам Візантійський імператор Мануїл. Повернувся Кирило в сані митрополита до Києва. Але не забуваймо, що Київ, як і Мерські та інші північно-східні землі, перебував у володінні Орди, а Орді треба будь-що прив'язати напівдикий (за твердженнями російських же істориків) мерський ЛЮД до місць осілості. У Русі така проблема не стоїть: там здавна існують великі міста, поселення. Люд здавна воцерковлений, прив'язаний до власності, до землі, яку обробляє. Інша річ — північно-східні землі, де, за твердженням С. М. Соловйова, навіть т. зв. городи «являли собою несколько дворов, огражденньїх частоколом» [32. 225] і де люд ще й у ті часи тікав не тільки від данини татарської, а й від хреста, як дідько від ладану.

Ясна річ, що тут митрополит ханові більше потрібен, ніж у Києві. Окрім того, як пише той же М. В. Толстой, «митро-политьі и прочие архипастьіри должньї бьіли, подобно кня-зьям, являться с поклоном в Орду для утвердження на своих кафедрах» [36. 108]. От цікаво тільки, чи