Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

Ізяслав тоді, зібравши на полі і християн, і поганих, сказав їм: «Браття! Всеволода я мав управді [за] брата найстаршого, тому що він мені брат і зять, він старший за мене, як отець. А з сими — як мені бог дасть і сила животворящого хреста. Тож або голову свою положу перед вами, або ж здобуду стіл діда свойого і отця свойого». І, це сказавши, він рушив на нього.

Ігор тим часом послав [послів] до двох братів своїх, Володимира й Ізяслава [Давидовичів], і сказав: «Чи стоїте ви мені, брати, на хреснім цілуванні?» А вони й зажадали од нього волостей багато. Ігор, отож, їм обом дав і повелів їм іти до себе, і вони оба пішли. Ігор покликав[107] також [тисяцького] Уліба і [воєводу] Івана Войтишича і сказав їм: «Чим були ви єсте оба у брата мойого, так само будете в мене». А Улібові сказав: «Держи ти тисячу, як у брата мойого держав єси».

Вселукавий же диявол, не хотячи любові межи братами, вложив лихим наущенням у серце Улібові, тисяцькому, [й] Іванові Войтишичу [свій помисел]. І тому врадили вони обоє злу раду з киянами проти князя свого [Ігоря], і стали оба слати [послів] до Ізяслава Мстиславича, кажучи: «Піди, княже, вборзі, бо йдуть два Давидовичі Ігореві в поміч». Ті, що велику честь приймали були од Всеволода і од брата його, ті й стали обманювати князя свого.

Ізяслав же Давидович приїхав скоро, бо він цілував був хреста в [церкві] святого Спаса з братом Володимиром Ігореві і братові його Святославу, а єпископ чернігівський Онофрій пресвітерам своїм сказав: «Якщо хто од сього хресного цілування одступить, хай проклят він буде господніми дванадцятьма празниками». Та по небагатьох же днях одступили обидва Давидовичі од хресного цілування.

Призвідцями ж тої ради злої були ті, про яких ото ми раніш сказали: Уліб-таки тисяцький, [воєводи] Іван Войтищич і Лазар Саковський, а в Святославовім полку — Василь Полочанин і [воєвода] Мирослав, Хиличів онук. І зібрали вони навколо себе киян, і радилися, як би їм змогти обманути князя свого, а до Ізяслава [Мстиславича] послали [послів], кажучи: «Піди, княже. Ми ж нарадилися з киянами, — сказали вони, — ми кинемо стяг і побіжимо з військом своїм у Київ». А Ігореві і брату його Святославу стали вони лукаво говорити, кажучи: «Поїдь проти Ізяслава». Ігор тоді з братом Святославом поглянули на небо і сказали: «Ізяслав цілував хреста нам обом, що не позаздриться на Київ».

І прийшов Ізяслав до валу, [туди], де ото єсть Надове озеро близ Шелвового борка, і тут став полками коло валу із сином своїм Мстиславом. А кияни особно стали біля Олегової могили, многе-множество.

І коли ще стояли полки одні проти одних, то побачив Ігор і всі його вої, що кияни, пославши [воїв], захопили в Ізяслава тисяцького зі стягом і привели його до себе. А потім берендичі, переїхавши І через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами і під городами.

І, це побачивши, Ігор сказав братові своєму Святославу і синівцю своєму Святославу Всеволодовичу: «Поїдьте, брати, у свої полки. Хай як нас із ними бог розсудить». І Улібові, тисяцькому своєму, і [воєводі] Іванові Войтишичу так само сказав: «Поїдьте оба у свої полки».

І коли приїхав ото Уліб у свій полк [і] так само Іван, то покидали вони стяги і побігли до Жидівських воріт.

Побачивши ж це, Ігор, і [брат його] Святослав, і синовець його [Святослав] Всеволодович не розгубилися, а пішли проти Ізяслава. Та не можна було їм доїхати [до нього] через Надове озеро, і пішли вони у верхів’я озера. А тут їм були урвища — [одні] од озера, а другі — з [боку] Сухої Либеді. І тут стіснилися полки, і було їм од цього скрутно: саме в той час у тил[108] війську в’їхали берендичі з шаблями і почали їх сікти.

І тоді побіг Ігор і Святослав, [брат його], в горби дорогожицькі, а Ізяслав же з Мстиславом, сином своїм, і з своєю дружиною в’їхали в них у бік їм і стали сікти, і роз’єдналися вони один від одного. А з Ігорем же не було [нікого з тих], хто одлучився. І вбіг Ігор у болото дорогожицьке, і загруз під ним кінь, і не міг він його витягти, бо слабував на ноги. А Святослав, брат його, втік на устя Десни, за Дніпро. А Всеволодович Святослав[109] вбіг у Київ, до святої Орини в монастир, і тут його схопили.

І йшли [війська Ізяслава] вслід за ними, [втікачами], до Вишгорода, і до Дніпра, і до устя Десни, і до перевозу до київського, рубаючи їх, а других у воді побивали, і багатьом загибель була.

Ізяслав же, глянувши на небо, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста за таку поміч його [і] з великою славою і честю в’їхав у Київ. І вийшло назустріч йому безліч народу, ігумени з чорноризцями і попи всього города Києва, в ризах. І приїхав він до святої Софії, і поклонився святій богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого.

І привів він до себе Святослава [Всеволодовича], і сказав: «Свій ти мені єси, сестрич», — і став його держати коло себе. А бояр багатьох похапали — Данила Великого і Юрія Прокопця, Івора Юрійовича, Мирославового[110] внука, і інших схопили багато в городі Києві, та згодом їх пустили за викуп. Це ж [усе]