Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

У РІК 6652 [1144]. Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небі до землі немов круг вогняний, і осталося по сліду його знамення у вигляді змія великого і стояло воно в небі з денну годину, і розійшлося[82].

У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі до черева, на Великдень.

У той же рік освячена була церква святих Апостолів[83] у Білгороді.

У той же рік поставили єпископа в Туров, на ім’я Іоакима.

У той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком [Володаревичем] із-за сина, — бо сів син його, [Всеволода, Святослав], у Володимирі, — і почали один на одного складати вину, і Володимирко кинув йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього.

Того ж року ходили Ольговичі на Володимирка: Всеволод із двома братами, з Ігорем і Святославом, Давидович Володимир і Вячеслав Володимирович, Мстиславичі два — Ізяслав [і] Ростислав, і Святослав Всеволодович, і Всеволодковичі два — Борис і Гліб, і Глібович Ростислав, і Володислав, лядський князь. Пішли вони на велемовного Володимирка, заставляючи його добровільно[84] приїхати до Всеволода поклонитися йому. Та він цього не хотів, — навіть і слухати, не те що бачити, — і не схотів їхати поклонитися йому. І угрів він привів до себе в поміч, але були вони йому без ніякої користі.

І став Всеволод по сій стороні города [Звенигорода][85], а Володимир став по ту сторону, зійшовши з гори, а межи ними [була] ріка Білка[86]. І повелів Всеволод їм, кожному своєму полку, робити гаті. І назавтра перейшли вони ріку і взяли гори [в тилу] за Володимиром, бо Володимир, думаючи, що вони до нього йдуть, став, приготувавшись до бою, перед городом на оболоні, а цим [Всеволодовим] полкам не можна було битися з ними через тісноту, тому що болота підійшли аж під гори. Тому-то зійшли руські полки на гори і зайшли од [сторони] Перемишля і од Галича.

Коли ж побачили це галичани, вони занепокоїлись, кажучи: «Ми тут стоїмо, а там жінок наших візьмуть». І почав Володимир слати [послів] до Ігоря: «Якщо ти замириш мене з братом, то по Всеволодовій смерті я поможу тобі щодо Києва». І так підманув він Ігоря, і став Ігор благати Всеволода, і мольбою, і гніваючись, [і] кажучи: «Не хочеш ти мені добра. Нащо ти мені призначив єси Київ? Ти й приятелів мені не даси приймати». І послухав його Всеволод: того ж дня під вечір учинив мир.

І виїхав Володимир, і поклонився Всеволодові, а Всеволод зустрів його зі своїми братами. І дав Всеволоду Володимирко за труд тисячу і чотириста гривень срібла[87], — раніш багато наговоривши, а потім багато заплативши, — і цим його вблагав. Всеволод же з братами, цілувавши його, примирив його з собою. Сказавши йому: «Осе ти цілий єси і більше не гріши», — повернув йому Всеволод Ушицю і Микулин. І вернулися вони до себе.

Срібло ж Всеволод не одному собі забрав, а роздаючи братам по частинах — Вячеславу, Ростиславу, Ізяславу і всім своїм братам, хто ото з ним був.

На ту ж зиму вийшов Володимир [із Галича] в [городі Тисмяницю на лови. А в цей час послали галичани [послів] по Івана по Ростиславича[88] у Звенигород і ввели до себе в Галич.

Володимир же, почувши [про це], зібрав дружину, і прийшов на нього до Галича, і став навколо города. Та, виїжджаючи з города, билися кріпко [галичани], і багато падало з обох [сторін], і билися вони близько трьох неділь[89]. А в м’ясниці, в неділю на ніч, виступив на них Іван із галичанами, і багато вони билися. І побили в Івана дружини багато, і відрізали його од города, і не можна було йому вернутися в город. І пробіг він крізь [чуже] військо до Дунаю, а звідти полем прибіг