Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Скажені вовки з долини річки Джексон повернули на схід від хатини П’єро й подалися до великого болота, поблизу якого на деревах лишилися хрестоподібні зарубки від сокири Жака Ле Бо. 14 осяяних місяцем вовків мчали невідь куди. Досі люди не з’ясували, що зводить із глузду вовчу зграю посеред зими. Можливо, усе починається з одного «зараженого» вовка, як-от у псів: варто одному їздовому покусати й поторсати запряжених поруч товаришів, як настрій передається всій шворі і тварини стають лютими й некерованими. Розважливий погонич такого собаку пристрелить або прожене.
Вовки, які прямували в бік мисливської стежки Ле Бо, були червоноокими й худими. На них були численні подряпини, а з пащек стікала кривава піна. Вони мчали зовсім не так, як голодні вовки на полювання. Ці вовки полохливо підібгали хвости й справляли моторошне враження. Навкруги лунав не войновничий мисливський гук, а хижий, зловісний вереск збіговиська, якому, вочевидь, бракувало вожака. Виття віддалялося від хатини П’єро, і метис уже майже не чув скажених висків, коли один із виснажених сірих бестій штурхонув іншого. Той миттю, немов оскаженілий пес в упряжі, накинувся на собі подібного і вгризся в його плоть. Якби свідком сутички став П’єро, він би знав, як скінчилося життя чотирьох вовків, тіла яких він пізніше знайшов.
Двобій вовків почався за лічені секунди. Решта 12 вовків розвернулися й оточили бійців сторожко й без жодного звуку. Вони стояли колом — точнісінько, як роззяви, охочі подивитися на чиюсь бійку. Вовки, із пащ яких стікала слина, чекали, клацали зубами й притлумлювали тихе вдоволене скавчання. Аж ось кінець: один із бійців гепнувся на спину. Він був мертвий. Дванадцять вовків кинулися на нього і, так само як ті навіжені, про яких розповідав П’єро, роздерли товариша на шматки й поласували його плоттю. Отож, лишилося тринадцять вовків, і вони попрямували далі — у бік капканів Ле Бо.
Після години тиші Мікі знову почув виття. Він вийшов з лісових хащів. Перетнув пустирище й опинився в долині, перемежованій крутими схилами кряжа. Уздовж протікала велика річка. Тут було не так похмуро, і самотність мучила Мікі менше, ніж у темних лісових хащах.
Посеред долини пес почув вовчі голоси.
Цієї ночі йому не хотілося від них тікати. Під зоряним небом він вичікувально завмер на верхівці скелі, яка була такою вузькою, що на ній ледве вмістився б ще один звір. Навколо зусібіч простягалася долина, залита білим місячним сяйвом. Ще ніколи не відчував Мікі такого нестримного бажання відповісти на дикий клич хижої зграї. Він закинув голову, вдивляючись у чорне небо, і з горла вирвалося виття. Щоправда, вив пес упівсили. Попри нестерпну самотність, що гризла його, інстинкт підказував, що варто бути обережним. Песик замовк: відчуваючи, що вовки наближються, напружив усі мускули й стримав тихе гарчання, що прийшло на зміну виттю. Він відчув небезпеку, бо вловив у вовчих голосах войовничі нотки, що змусили П’єро перехрестився й пробурмотіти щось про перевертнів. Мікі припав до скелі.
Нарешті пес побачив скажених. Вони мчали вздовж лісу, як темні тіні. Раптом зграя спинилася й стихла: вовки обнюхували свіжі сліди Мікі на снігу. Потім попрямували в його бік, і виття стало ще скаженішим та агресивнішим. За якихось десять секунд вовки були біля скелі. Уся братія пробігла повз неї — уся, окрім одного великого вовка, який вискочив на пагорб і зустрівся віч-на-віч зі здобиччю. Тим часом його побратими ще не завважили пса. Мікі загарчав. На нього знову чекала велика бійка. Як завжди в таких випадках, кров закипіла в жилах і страх розвіявся, ніби дим вітряного дня. От би поруч був Ніїва: прикрив би з тилу під час битви!.. Мікі звівся на лапи й гідно зустрів атаку скаженого звіра. Бійці клацнули зубами. Дикому вовку випало зчепитися з сильнішим противником, який розправився з ним, мов із безпорадним щеням. Помираючи, вовк скотився з пагорба. Однак на зміну йому перед Мікі постала інша сіра бестія. Мікі вгризся в горло нового противника, що видряпався на скелю. Нащадок північного гончака завдав нищівного удару, і з горла противника фонтаном бризнула кров — немов від удару кинджалом. Ось уже друга жертва Мікі валялася мертвою біля підніжжя скелі. А тоді решта вовків накинулася на пса, притиснувши його до землі кістлявими тілами. У разі атаки двох або трьох вовків, Мікі загинув би так само швидко, як ті двоє скажених звірів, що напали на нього першими. У цьому раунді пса врятувала численність зграї. Якби сутичка відбулася в долині, Мікі розірвали б на шмаття, як старе ганчір’я, проте на верхівці скелі завширшки в невеличку стільницю він просто загубився серед сірої маси розлючених ворогів. Спрямовані проти нього ікла шматували плоть інших вовків. Оскаженілу зграю засліплювала лють, й атака проти Мікі перетворилася на бійку між вовками. Притиснений до землі Мікі вгризався у противників навмання. Якийсь вовк вп’явся зубами в його черево, і пес заціпенів від болю. Ікла противника ввійшли глибоко всередину, пронизавши нутрощі. Мікі загрожувала смерть, та саме вчасно якийсь із вовків схопив його нападника, і той розчепив хватку. Наступної миті Мікі відчув, як котиться з крутого схилу, а за ним і вціліла половина зграї.
Войовничий дух Мікі поступився місцем тій лисячій хитрості, яка вже не раз прислужилася в миті небезпеки — навіть краще за ікла й пазури. З’їхавши до підніжжя скелі й опинившись у долині, Мікі звівся на лапи й щодуху чкурнув у напрямку річки. Швидка реакція забезпечила його 50-ярдовою форою, перш ніж один із сіроманців уздрів, що здобич тікає. Переслідувачів лишилося тільки вісім. П’ятеро з тринадцяти оскаженілих хижаків валялися мертві або корчилися в агонії біля підніжжя пагорба. Двох із них прикінчив Мікі, а решта стали жертвами іклів побратимів.
За півмилі виднілися прибережні круті схили, серед яких під купою каміння Мікі якось знайшов сховок на одну ніч. Він не забув про тунель під завалом і розумів, що це чудове
