Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Того дня він подолав 20 миль, чалапаючи снігом назад до кряжа, де лишився Ніїва. Після бурі сонце в небі скидалося на вогнище. Осяяна променями лісова білизна засліплювала Мікі, і його очі почервоніли ще більше. Одначе наприкінці шляху холодне сяйво палахкотіло вже тільки на заході, і коли Мікі дійшов до кряжа, у глибині якого Ніїва знайшов печеру, на лісове верховіття спускалися сутінки. Кряжем це місце тепер складно було назвати. Вітер наніс снігу, утворивши химерні моторошні громаддя. Скелі, пагорби й чагарники не розпізнавалися. На місці входу в печеру височіла кучугура заввишки десять футів. Безжальні снігові замети позбавили змерзлого, голодного і страшенно худого Мікі, який кілька днів голодував, останньої надії — надії на дружнє тепло. Змучений песик розвернувся й почимчикував власними слідами назад. У нього не лишилося нічого, крім уже обжитого вітролому. Пес якось змінився — він уже не був веселим другом і братом ведмедя Ніїви. Лапи боліли й кровили від подряпин, але він не спинявся. На небі з’явилися зорі, і примарну білу ніч освітило бліде сяйво. Мікі було зимно — нестерпно зимно. Дерева потріскували: навкруги повсякчас лунали подібні до пострілів звуки — стовбури стріляли від морозу. Температура повітря сягала 30-ти градусів нижче нуля, і ставало дедалі холодніше. Мікі стійко прямував уперед, думаючи лише про рятівний вітролом. Ще ніколи не доводилося йому так тяжко випробовувати власну силу й витривалість. Навіть старші за нього пси знесилено впали б посеред дороги, знайшли б укриття поближче або принаймні перепочили б. Одначе Мікі був істинним сином Гели — велетенського гончака з гір Маккензі, тому мусив дійти або вмерти.
Аж ось на його шляху трапилося дивовижне місце. Він подолав 20 миль у пошуках печери, а тоді ще 15, ба навіть 20, дорогою назад до вітролому, і раптом під лапами обвалився сніг. Мікі з’їхав униз. Оговтавшись, песик звівся на обморожені лапи й роззирнувся. Він опинився в укритті, облаштованому з соснових гілок у формі вігвама. У ніздрі вдарив стійкий ЗАПАХ М’ЯСА. Мікі понюхав землю, і знайшов м’ясну поживу, що лежала за фут від нього. Це був шмат замороженої туші карібу, настромлений на палицю. Не розмірковуючи, звідки їжа, Мікі жадібно на неї накинувся. Дивну появу шматка м’яса посеред замерзлого лісу міг пояснити Жак Ле Бо, який мешкав за вісім-десять миль на схід від цієї місцини. Мікі скотився в один із Жакових капканів і поїдав приманку.
М’яса було небагато, проте достатньо, щоб у жилах Мікі знову закипіло життя. Собачий ніс запрацював. Мікі почав винюхувати далі й рити сніг. Невдовзі він напоровся зубами на щось тверде й холодне — капкан для ільки. Мікі витягнув металеве приладдя з-під снігу, а разом із ним кролика. Сніг зігрів кролятину, яка пролежала кілька днів, і не дав їй повністю задубіти від морозу. Мікі не заспокоївся, доки не з’їв знахідку до останньої кісточки — схрумав навіть голову. Ситий пес подався до вітролому й проспав у теплому сховку до ранку.
Того дня Жак Ле Бо, якого індіанці називали Мучет-та-аао (Людина з Лихим Серцем), перевіряв капкани. Йому довелося відбудувати приховані снігом «хатки» й оновити приманки.
По обіді Мікі вийшов на полювання і напав на слід Ле Бо на замерзлому болоті за кілька миль від вітролому. Інстинктивної туги за господарем він позбувся, тому підозріло обнюхував сліди снігоступів трапера. Шерсть на спині настовбурчилася, коли він сторожко потягнув носом повітря і вслухався. Мікі обережно йшов слідами людини й за сотню ярдів натрапив на один із облаштованих Ле Бо КЕКЕКІВ — тобто капканів-хатинок. На кілку було настромлене м’ясо. Мікі потягнувся за їжею, та раптом під передньою лапою щось загрозливо клацнуло, й зі сталевих щелеп капкана в морду псові полетіли тріски й сніг. Він загарчав і вичікувально завмер, втупившись поглядом у капкан. Потім Мікі обережно потягнувся мордою до м’яса, не рухаючи лапами. Таким чином, він довідався про приховану загрозу сталевих щелеп, а інстинкт підказав, як її уникнути.
Він ще трохи пройшов слідом Ле Бо. Ніс його вчув нову небезпеку, але Мікі не звернув зі шляху. Песикові несила було опиратися поклику, що тягнув уперед. Він дійшов до другого капкана, і цього разу поласував приманкою, не зачепивши металевого механізму, захованого під нею. Пес вищирившись попрямував далі — він був готовий зустріти дволапого звіра будь-якої миті. Щоправда, зійти зі шляху не квапився і зрештою вицупив м’ясо з третього, четвертого і п’ятого капканів.
Увечері він подався на захід і швидко пройшов п’ять миль від болота до вітролому.
За півгодини Ле Бо прийшов перевірити капкани і побачив перший порожній КЕКЕК та сліди на снігу.
— TONNERRE![33] Вовк! — вигукнув він. — Краде серед білого дня!
Раптом очі полізли йому на лоба, він опустився в сніг на коліна і придивився до слідів.
— NON! — видихнув він. — Це пес! Дика собака! Чортеня грабує мої капкани!
Жак лаючись звівся на ноги, дістав із кишені пальта бляшану коробочку й витягнув кругленький шмат сала. У салі він сховав капсулу зі стрихніном. Це була отруйна приманка для вовків і лисиць.
Ле Бо злісно захихотів, прилаштовуючи смертельний шматочок на капкані.
— Здичавілий пес, хай йому грець, — пробурмотів він. — От я його провчу. Завтра тварюка буде мертвою.
На кожному з п’яти пограбованих Мікі капканів Ле Бо прикріпив капсулу зі стрихніном, загорнену в манливий шматочок сала.
Роздiл 14
Наступного ранку Мікі знову пішов на мисливську стежку Жака Ле Бо. Легка здобич насправді його не спокушала. Полювання приносило більше втіхи. Мікі повертався через те, що запах дволапого звіра притягував, як магніт. У тих місцях, де запах був особливо стійким, йому хотілося влягтися й чекати. Однак туга за людиною супроводжувалася страхом і дедалі більшою обережністю. Мікі не зачепив першого КЕКЕКА, та й другого теж. Приманку на третьому капкані Ле Бо лаштував довше, ніж на інших, тому шматочок
