Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Якби він поласував салом так само, як іншими приманками, уже за чверть години був би мертвий, і Ле Бо не довелося б довго шукати тіла жертви. Мікі стало зле за 15 хвилин. Погане передчуття спонукало полишити мисливську стежку й поквапитися до вітролому. Однак Мікі зробив кілька кроків, і лапи підкосилися. Бідолаха повалився на сніг. Він затремтів — тремтіння охопило кожнісінький мускул. Зуби клацали, зіниці розширилися, та й до всього Мікі не міг поворухнутися. Потилицю ніби стиснула рука душителя, з’явилося незнайоме відчуття заціпеніння, і песик почав задихатися. Заціпеніння хвилею покотилося всім тілом. Мускули, які щойно тремтіли й здригалися, непорушно заклякли. Отрута вразила мозок, і голова песика відкинулася назад так, що він втупився поглядом у небо, проте жодний звук не вирвався з його горла. На якусь мить Мікі опинився на межі смерті.
Проте біда відступила. Здавалося, невідома сила послабила зашморг, який щойно стискав шию. Заціпеніння минулося, натомість на песика напали дрижаки. Ще мить — і він почав звиватися в скажених корчах на снігу. Напад швидко скінчився, і Мікі, відсапуючись, оговтувався. З його пащі на сніг цівками стікала слина. Та пусте! Найголовніше — він був живий, адже кілька хвилин тому життя висіло на волосині. Мікі спромігся звестися на лапи і почвалав до укриття під вітроломом.
Відтепер Жак Ле Бо може лишити хоч мільйон отруйних капсул на шляху песика — Мікі нізащо їх не торкнеться. Більше ніколи не крастиме він м’яса з капканів.
Через два дні Ле Бо обстежив сліди на снігу у місці, де Мікі боровся зі смертю, і почервонів від люті й розчарування. Він пішов слідами пса, й опівдні дістався вітролому. Жак опустився на коліна біля отвору, до якого вели сліди, зазирнув у темний сховок, але нічого не побачив. А от Мікі, який закляк у глибині укриття, побачив гостя. Пес сторожко розглядав людину — схожу на бородатого монстра, який колись мало не вбив Мікі палицею. Мікі теж був розчарований, бо запах людини завжди навіював думки про втраченого господаря Челонера, якого ніде не було.
Ле Бо почув погрозливе гарчання й радісно звівся на ноги. Він не міг залізти під вітролом, щоб витягти дикого пса, та й виманити звіра навряд чи вдалося б. У трапера виникла інша ідея — викурити пса вогнем!
У закутку фортеці Мікі почув, як під чоботами Ле Бо зарипів сніг. За кілька хвилин дволапий звір знову зазирнув до лігва.
— BÊTE, BÊTE![34] — покликав він насмішкувато, і Мікі знову загарчав.
Жак задоволено потер руки. Вітролом сягав не більше 30–40 футів у діаметрі, а навколо не було густих заростей і чагарників. Дикому псові не втекти від рушниці.
Ле Бо ще раз обійшов повалені дерева довкруж. Із трьох боків вітролом був укритий товстим шаром снігу, утрамбована ділянка виднілася лише з боку протоптаного псом входу.
Розрахувавши напрямок вітру, Ле Бо розвів біля вітролому ІСКУ, тобто багаття, з бересту й сухого гілля. Старі колоди й ломаччя миттєво загорілися, як у грубці, і за кілька хвилин полум’я потріскувало й шаленіло, а Мікі дивувався — що відбувається. Спершу вогонь не діставав до нього. Ле Бо тим часом чекав напоготові: скинув рукавиці й стискав рушницю, не відриваючи погляду від місця, звідки мав вискочити дикий пес.
Аж ось ядучий дим ударив Мікі в ніздрі, біла хмарка заповзла крізь віття й підкрадалася до нього, як мара. Дим зміївся й просочувався у сховок між двома колодами за ярд від Мікі. Дивні звуки наближалися і ставали дедалі загрозливішими. Тепер уже Мікі побачив між переплетеними гілками спалахи жовтого полум’я, які поглинали смолисту деревину. За дві секунди язики полум’я шугнуло на 20 футів у повітря, і Жак Ле Бо приготувався стріляти.
Попри вогняну небезпеку, нажаханий Мікі не забув про Ле Бо. Інстинкт наділив його лисячою кмітливістю — і він миттю оцінив ситуацію. Нового ворога створив дволапий звір і нині чигає біля виходу зі сховку. Тому Мікі, ніби хитрий лис, зробив те, чого не сподівався Ле Бо: чимдуж подряпався крізь сплутане віття, а, долізши до снігової стіни, що покривала вітролом, заходився копати так швидко, як міг би тільки лис. Мікі зубами прогриз півдюймову обледенілу кірку, і за мить уже був на волі — тепер від Ле Бо його відокремлювало скажене полум’я.
Вітролом уже палав зусібіч, і Ле Бо наблизився на десять кроків подивитися, що діється за ломаччям. За сотню ярдів він угледів Мікі, який тікав у лісові хащі.
Підстрелити пса — раз плюнути, подумав Ле Бо. Він міг закластися, що з такої відстані неможливо не влучити. Трапер не квапився. Один постріл — і псові кінець. Він звів рушницю, та раптом очі застелила хмара диму, яку вітер різко здійняв у повітря. Куля просвистіла за три дюйми над головою Мікі. Її пронизливий рик був новим звуком для Мікі, але він упізнав громовий гуркіт рушниці і добре пам’ятав, на що здатна ця зброя.
Ле Бо продовжував стріляти крізь рятівну для Мікі хмару диму, але бачив лише сіру смужку, яка летіла вглиб лісу. Він вистрілив ще тричі. Мікі тим часом войовничо гарчав і біг до безпечних заростей сосон і ялиць. Остання куля Ле Бо прошила сніг позаду Мікі, і нарешті песик зник у хащах.
Смертельно небезпечний напад дволапого звіра не спонукав Мікі тікати з Джексонівського краю. Він навпаки ще більше прив’язався до цих місць. Тепер він мав про що поміркувати, окрім Ніїви й самотності. Подібно до лиса, що сторожко повертається до пастки, в яку мало не попався, Мікі відчував непереборний потяг до мисливської стежки Ле Бо. Досі запах людини мав для нього розпливчасте значення, а тепер сигналізував про реальну конкретну небезпеку. Мікі не заперечував. Він набув досвіду й порозумнішав.
