Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Пес неквапом підійшов і впівголоса загарчав. Уперше обличчя Ле Бо освітило щось схоже на радість. Він любив це гарчання. Його тішив червоний зловісний блиск в очах Нети і загрозливе клацання зубів. Коли й була яка шляхетність у крові Нети, Жак її з нього вибив. Господар і пес були подібними — мали однаково мертві душі. Нета був дияволом, а не собакою. Саме тому Ле Бо й обрав його для двобою.
Ле Бо глянув на Нету й задоволено зітхнув.
— Гей, Нету, виглядаєш чудово! — вигукнув він. — У твоїх диявольських очах так і стрибають войовничі вогники. OUI, очі в тебе справді налиті кров’ю — отака й бризне з горла Дюранової тварюки від твоїх іклів. А завтра влаштуємо тобі випробування — пречудове тренування! Будеш битися з диким псом, який обкрадає мої капкани і псує хутро ільок. Я його піймаю, а ти задаси прочухана. Потім я виріжу йому серце живцем. Я ж обіцяв — еге ж! А ти зжереш це серце, доки воно ще битиметься. Отоді ти будеш готовий розправитися з тварюкою пана Дюрана. COMPRENEZ?[37] Чудове в тебе вийде випробування. А як не впораєшся, я тебе вб’ю. OUI! Якщо той пес вичавить із тебе скавчання, тобі гаплик — я про це подбаю.
Роздiл 16
Тієї ночі Мікі спав під поваленими бурею балками й гілками за півмилі від капканів Ле Бо.
Коли розвиднілося, Ле Бо подався на мисливську стежку в супроводі Нети — Вбивці, а Мікі виліз із-під вітролому, де всю ніч бачив чудернацькі сни. У пам’яті виринали картини з тих часів, коли, втративши господаря, він завжди мав Ніїву під боком. Спогади ятрили душу й нагадували про самотність. Мікі заскавчав, спостерігаючи, як зникають темні тіні перед світанком. Якби Ле Бо бачив нині пса у сяйві перших променів зимового сонця, слова, які він постійно повторював своєму Вбивці, застрягли б йому в горлі. Одинадцятимісячний Мікі був справжнім здоровилою. Важив 60 фунтів — і всю вагу становили м’язи. Жиру під шкурою пес зовсім не мав. Його тіло було сухорлявим і м’язистим, як у вовка. Мікі неквапом ішов, і на широких грудях вигравали мускули. Сильні лапи він успадкував від батька-гончака Гели, а гострими зубами міг переламати кістки карібу так, як Ле Бо каменем. Упродовж восьми з одинадцяти місяців життя господарем пса була дика природа. Природа загартувала його й обернула на залізного звіра. Безжальна школа добре виховала пса, незважаючи на «зелений» вік: він навчився боротися за життя, убивати заради виживання й використовувати розум, перш ніж ікла. Сили в них з Нетою були рівними, хоча Вбивця був удвічі старшим. Та в Мікі розвинулися кмітливість і швидкість, яких Нета не пізнав. Ось так суворий дикий світ підготував Мікі до сьогоднішньої битви.
Коли ліс залило холодними променями сонця, Мікі попрямував до капканів Ле Бо. Він зупинився й підозріло обнюхав учорашні стежки Жака: сліди снігоступів досі зберігали стійкий запах людини. Мікі звик до цього запаху, але не забував про обережність. Сліди він обнюхував гидливо та водночас захоплено. Запах чомусь лякав, проте пес не міг змусити себе тікати. Тричі за останні десять днів він бачив дволапого звіра на власні очі. Одного разу навіть причаївся за якихось десять ярдів від стежки, якою тупав Ле Бо.
Цього ранку Мікі пішов просто на болото, яким пролягала мисливська стежка Ле Бо. Там водилося чимало кроликів. Саме на болоті вони найчастіше потрапляли в КЕКЕКи Жака — хатинки, які той будував із товстих палиць і кедрових гілок, щоб приманки не притрушувало снігом. Кроликів було забагато, і Жака вони дратували. Оглянувши три капкани, трапер неодмінно знаходив щонайменше двох кроликів, які змарнували пастки, призначені для хутрових звірів. Однак у місцях, де мешкали кролики, траплялося ще й багато ільок та рисей. Тому Ле Бо, хай би як дошкуляли кролики, і далі ставив капкани на болоті. А тепер, окрім кроликів, трапера діймав ще й дикий собака.
Палко жадаючи помсти, Ле Бо вийшов рано й поспішив до болота. Біля його ніг тюпав Убивця на повідку із сириці. Мікі саме обнюхував перший КЕКЕК, коли Нета з господарем підійшли до болота — три милі на схід.
У цьому КЕКЕКу Мікі вчора вранці розправився з ількою. Нині хатка була порожньою. Зник навіть кілок для приманки, та й капкана теж не було. Пройшовши чверть милі вперед, Мікі натрапив на другу хатку — теж порожню. Спантеличений пес пішов до третього КЕКЕКу. Протягом кількох хвилин Мікі підозріло винюхував повітря, перш ніж підійти. Слідів людини виявилося багато. Сніг навкруги був утоптаним, а запах людини в повітрі — таким стійким, що песикові на мить здалося, ніби трапер стоїть поруч. Нарешті Мікі наблизився до хатки й зазирнув досередини. У пастку потрапив заєць-біляк, який витріщався на Мікі великими круглими очима. Передчуття небезпеки стримувало пса. Старий заєць Вапуз виглядав якось дивно — зовсім не так, як інша здобич, яку Мікі виловлював із капканів. Вапуз не борсався в пастці, не простягнувся на снігу, не здавався закоцюблим й не висів у зашморзі. Зіщулений заєць нагадував теплий хутряний м’ячик. Річ у тім, що Ле Бо піймав його власноруч у гнилій колоді й мотузкою з оленячої шкіри прив’язав до кілка для приманки. Поруч, поза межами досяжності Вапуза, трапер облаштував кілька прихованих снігом капканів.
Попри інтуїтивну тривогу, Мікі дедалі ближче підступав до розставленої для нього пастки. Вапуз, здивований тим, що нападник тягне час, не ворушився й заціпенів так, ніби задубів від морозу на смерть. Аж ось Мікі кинувся на здобич і голосно клацнув зубами. Тієї ж миті почувся зловісний брязкіт металу, і задня лапа Мікі застрягла в капкані для ільки. Пес загарчав, відпустив Вапуза й розвернувся. КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ — спрацювали ще три Жакових капкани. Дві металеві щелепи зчепилися намарно, а от третя затиснула передню лапу Мікі. Мікі схопив зубами нового невідомого ворога так само рішучо, як щойно Вапуза, а вчора
