Земля у рівновазі - Альберт Гор

Можливо, частина відповіді полягає у тому, що ефективно зреагувати — непроста справа. Якщо вирішення проблеми, що змальована в телевізійному образі, вимагатиме більших зусиль чи жертв, ніж ми готові собі уявити, а запобігти трагедії не здатні навіть максимальні зусилля якоїсь окремої людини, ми спокушаємось розір­вати зв'язок між стимулом і моральним вчинком. Як тільки такий вчинок вважається неможливим, образ, що певний час спонукав нас до пошуку рішення, вже не є спонукою, а віддає болем. З цієї миті ми починаємо реагувати не на образ, а на біль, ним викликаний, і таким чином розриваємо найважливіший зв'язок у нашому ставленні до світу: зв'язок між нашим розумом і почуттями. Наші очі тьмяніють, а серця замикаються. Ми дивимося, але нічого не бачимо. Ми слуха­ємо, але відмовляємося чути.

Все ще існує стільки гнітючих картин руйнації довкілля, що іноді здається неможливим осягнути їх. Перед розглядом самих загроз, було б корисно їх класифікувати і таким чином зібратися з думками і почуттями для того, щоб спромогтися адекватно реагувати.

У пригоді може стати система, запозичена з військової справи, де зазвичай конфлікт відносять до однієї з трьох категорій, залежно від театру дій. Існують «локальні» сутички, «регіональні» бої та «стратегічні» конфлікти. Ця третя категорія передбачає конфлікти, що становлять загрозу для виживання нації і мають розглядатися у глобальному контексті.

Екологічні загрози можуть розглядатися аналогічним чином. Скажімо, більшість випадків забруднення води, повітря і незакон­ного звалювання відходів є по суті локальними. Такі проблеми, як кислотні дощі, забруднення підземних водоносних горизонтів і великі нафтові плями — в основному регіональні. Обидві ці категорії багаті прикладами конкретних локальних та регіональних проблем, що виникають одночасно по усьому світу і мають глобальний харак­тер, але самі ці проблеми все ще не є справді стратегічними, оскільки не впливають на функціонування глобального довкілля і не ставлять під загрозу виживання цивілізації.

Проте існує новий клас екологічних проблем, що завдають шкоди глобальній екологічній системі, і у своїй основі є стратегічними загрозами. Збільшення кількості хлору в атмосфері на 600% за останні сорок років мало місце не лише у країнах-виробниках хлорфторвуглеців, але також у повітрі над кожною країною, над Антарктикою, над Північним полюсом і Тихим океаном. Зростання концентрації хлору підриває глобальний процес, яким Земля регулює кількість сонячного ультрафіолетового випромінювання, що може пройти крізь атмосферу до поверхні. Якщо ж ми дозволимо концен­трації хлору і далі зростати, то дози випромінювання також під­вищуватимуться — до межі, коли всі рослини і тварини опиняться перед новою загрозою вимирання.

Глобальне потепління — це також стратегічна загроза. Концен­трація вуглекислого газу та інших теплопоглинаючих молекул з часу Другої світової війни зросла майже на 25% і створила всесвітню загрозу здатності Землі регулювати кількість сонячного тепла, що утримується в атмосфері. Таке збільшення тепла серйозно загрожує рівновазі глобального клімату, що визначає режим вітрів, кількість опадів, поверхневі температури, океанські течії та рівень моря. А це, у свою чергу, визначає розподіл рослинного і тваринного світів на землі й в морі та справляє суттєвий вплив на розміщення й струк­туру людських суспільств.

Іншими словами, цілісні стосунки між людством та Землею змі­нилися внаслідок того, що наша цивілізація несподівано набула здатності впливати на усе глобальне довкілля, а не лише на окрему територію. Усі ми знаємо, що людська цивілізація завжди мала значний вплив на довкілля. Можна пригадати лише один приклад. Існує свідчення, що навіть у доісторичні часи величезні території іноді навмисно випалювалися людьми у пошуку їжі. І в наш час ми змінили вигляд значної частини поверхні Землі за допомогою бетону наших міст, а також дбайливо доглянутими рисовими полями, пасо­вищами, пшеничними полями й іншими орними землями у сільській місцевості. Але ці зміни, що іноді стають повсюдними, були доне­давна доволі банальними чинниками в глобальній екологічній системі. Справді, в минулому, до нашого сьогодення, завжди було цілком безпечно припускати, що ніякі реальні чи гіпотетичні дії і вчинки людей не матимуть якогось тривалого впливу на глобальне довкілля. Але саме це припущення тепер треба відкинути для того, щоб мати змогу стратегічно мислити про наше нове ставлення до довкілля.

Сьогодні основною причиною змін у глобальному довкіллі є людська цивілізація. Ми ще опираємося цій істині, і нам важко уявити, що наш вплив на Землю має зараз вимірюватися тим самим мірилом, яким ми звикли обчислювати силу притягання Місяцем океанів або силу вітру у його впливі на гори. І якщо ми сьогодні здатні змінювати таку важливу річ, як вплив Сонця на Землю, то, безперечно, повинні визнати і відповідальність за те, щоб викорис­товувати цю силу мудро і з почуттям міри. Поки що, однак, ми, здається, забуваємо про незахищеність природних систем Землі.

Двадцяте століття стало свідком драматичних змін двох ключових чинників, що визначають фізичну реальність наших взаємостосунків з Землею: несподіваний і разючий приріст населення на земній кулі, що за кожних десять років дорівнює кількості жителів Китаю, і також раптове прискорення наукової та технологічної революції, що зробила можливим неймовірне зростання нашої сили у впливі на довколишній світ за допомогою випалювання, вирубування, вико­пування, переміщення і перетворення фізичних складових Землі.

Швидкий приріст населення став водночас і причиною зміни наших взаємостосунків із Землею, і однією з найяскравіших ілюстрацій того, наскільки ця зміна разюча, особливо якщо дивитися на неї в історичному контексті. Від часу появи людського виду 200 тисяч років тому і до часів Юлія Цезаря на Землі жило менше ніж 250 млн. людей. Коли через 1500 років Христофор Колумб здійснив свою подорож до Нового Світу, на Землі було приблизно 500 млн. людей. На час, коли Томас Джефферсон писав свою Декларацію Незалежності у 1776 році, кількість населення знову подвоїлася й сягнула 1 млрд. На середину нашого століття, наприкінці Другої світової війни, ця кількість зросла до 2 млрд. людей.

Іншими словами, від появи людського виду на Землі до 1945 року потрібно було десять тисяч поколінь, щоб світова популяція сягнула 2 млрд. А тепер, упродовж тривалості одного людського життя — мого життя — світова популяція зросте з 2 до понад 9 млрд., і на даний момент пройдено більше, ніж півдороги.

Як і демографічний вибух, наукова і технічна революція почала поволі набирати швидкості у XVIII столітті. І ця неперервна рево­люція також раптово прискорилася. Скажімо, сьогодні у багатьох сферах науки вважається аксіомою те, що за останні десять років здійснено більше новаторських й епохальних відкриттів, ніж за всю попередню історію науки. Хоча жодне окреме відкриття не мало такого впливу на наші взаємостосунки з Землею,