Земля у рівновазі - Альберт Гор

вражаючий образ природи «не на своєму місці». Проїжджаючи на авто в околиці Арлінгтона, штат Вірджінія, де я живу з родиною під час засідань Сенату, я мусив різко загальмувати, щоб не збити великого фазана, який переходив через дорогу. Він кинувся поміж запаркованими автомобілями в задній двір сусіда. Того разу все минулося. Але цей привид дикої природи засів загадкою в моїй пам'яті: чому фазан, та ще й такий великий і красивий дорослий представник виду, мав би гуляти у нашій околиці? Хіба ця місцевість була дикіша, аніж я вважав? А може, фазани стали, як популярні пузаті в'єтнамські свині, останнім криком моди на незвичних домашніх тварин? Все стало зрозуміло аж через тиждень, коли я згадав, що на відстані близько трьох миль звідти, вздовж краю річки, робітники розчищали останню сотню акрів незайманого лісу. Оскільки ліс загинув, поступаючись місцем бетону, будинкам, автомобільним стоянкам і вулицям, дикі істоти, що жили там, були змушені тікати. Більшість оленів збили машини, з іншими створіннями, такими як фазан, що кинувся у задній двір мого сусіда, це сталося трохи пізніше.

Як не дивно, перед тим, як я розгадав цю загадку, я відчував незрозуміле заспокоєння, уявляючи, що, можливо, це міське сере­довище, таке природне для багатьох американців, не було, зрештою, таким уже ворожим до диких істот. Я мимохіть припускав, що, як кмітливі єноти та опосуми, білки і голуби, які пристосувалися до життя у передмістях, такі дикі створіння, як фазани, могли б мати шанс вижити. Тепер я згадую того фазана, коли веду дітей до зоо­парку і бачу слона чи носорога. Вони також викликають захоплення і смуток. Також нагадують мені, що ми створюємо світ, ворожий до дикої природи, яка, здається, віддає перевагу природним ландшаф­там над бетоном. Ми зустрічаємося з цими створіннями на шляху, який самі проклали, — тому шляху, що неухильно веде до їх зник­нення.

Іноді уночі на високих північних широтах саме небо демонструє інший примарний образ, що сигналізує про дедалі більше порушення екологічної рівноваги. Якщо після заходу сонця небо ясне, і ви спостерігаєте з місця, де забруднення не зовсім затьмарило нічне небо, можна побачити високо у небі дивну хмару. Ця «фосфорес­центна хмара» з'являється час від часу, коли Земля ховається у вечірніх сутінках. Такі хмари з їхнім напівпрозорим білим мерех­тінням над нами здаються цілком неприродними. А інакше і не могло бути: поява фосфоресцентних хмар почастішала внаслідок вели­чезного накопичення газу метану в атмосфері. (Його ще називають природним газом; він виділяється із сміттєзвалищ, вугільних копалень і рисових полів, з мільярдів термітів, що кишать на місці свіжовирубаних лісів, внаслідок спалювання біомаси та від інших різноманітних видів людської діяльності.) Навіть якщо фосфорес­центні хмари іноді спостерігалися і раніше, уся ця надлишкова кількість метану несе велику кількість водяної пари у верхні шари атмосфери, де вона конденсується на значно більшій висоті та утво­рює усе більше хмар, що їх сонячні промені пронизують ще довго після того, як захід сонця приносить початок ночі на Землю глибоко під ними.

Що ми мали б відчувати до цих привидів у небі? Звичайний подив чи змішані емоції, які переживаємо у зоопарку? Можливо, ми маємо відчувати страх перед власною силою: так само, як людина відтинає бивні у слонів у такій кількості, що загрожує цьому велетові зник­ненням, ми відриваємо матерію від її місця на Землі в таких обсягах, що порушуємо рівновагу між денним світлом та темрявою. При цьому ми знову ж таки збільшуємо загрозу глобального потепління, оскіль­ки метан — один з парникових газів, що накопичуються найшвидше, третій після вуглекислого газу та водяної пари у загальному об'ємі газів, що змінюють хімічний склад верхніх шарів атмосфери. Та навіть не усвідомлюючи цієї загрози, хіба не мали б ми злякатися того, що спричинилися до виникнення у вечірньому небі цих хмар, які сяють примарним світлом? Чи наші очі настільки призвичаїлися до яскравих вогнів цивілізації, що ми не здатні побачити, чим є насправді ці хмари — фізичним проявом нестямного зіткнення між людською цивілізацією та Землею?

Хоча іноді важко зрозуміти їхнє значення, але на сьогодні ми маємо перевірені разючі факти, що сигналізують про шкоду від нашого втручання в довкілля: то збільшення кількості днів, коли темпе­ратура перевищує 100 градусів за Фаренгейтом, то підвищена інтенсивність, з якою Сонце обпалює нашу шкіру, то повторюваність публічних обговорень того, що робити із щораз більшими горами відходів. Але наша реакція на ці сигнали дивує. Чому ми не почали докладати енергійних зусиль для порятунку довкілля? Можна підій­ти до цього питання з іншого боку: чому одні образи вражають нас, змушуючи негайно діяти і привертають нашу увагу до пошуку ефек­тивної реакції? І чому інші образи, іноді не менш яскраві, виклика­ють натомість своєрідний параліч, привертають нашу увагу не до пошуку відповіді, а радше до зручного і менш болісного відсторонення?

Опосередковано відвідання Північного полюса спонукало мене до роздумів над цим питанням з іншого кута зору і зробило їх ще невідкладнішими. На підводному човні я мав нагоду подивитися крізь перископ на півпрозоре дно крижаного масиву Північного полюса. Те, що я бачив, викликало клаустрофобію, і якоїсь миті я раптом згадав про трьох китів, що опинилися в крижаному полоні у Бофортовому морі кілька років тому. Щоб зняти на плівку їх від­чайдушну боротьбу за повітря, з чотирьох континентів прибули телевізійники і так збурили емоції в усьому світі, що невдовзі на місце події зібралося чимало науковців та рятувальників. Після того, як кілька складних планів порятунку зазнали невдачі, величезний криголам з Радянського Союзу прорубав прохід у кризі для тих двох китів, що вижили. Разом з мільйонами інших я тішився їхнім звіль­ненням, але там, на підводному човні, мені спало на думку: якщо ми спричинюємо смерть сотні видів щодня — саме так вважають багато вчених, — то за час випробування, що випало на долю китів, із Землі зникли приблизно 2000 живих видів. Вони зникли назавжди — непомічені.

Так само, коли у Техасі маленька дівчинка на ім'я Джесіка Мак-клур впала в колодязь, її випробування та історія наступного поря­тунку легіоном героїчних чоловіків і жінок привернули увагу сотні телекамер та журналістів, що передавали усі подробиці сотням мільйонів людей. У цьому випадку наша реакція на ситуацію також виглядає спотвореною: упродовж трьох днів випробування Джесіки понад 100 тисяч хлопчиків та дівчаток її віку і ще молодших помер­ли від того, чому можна було запобігти — переважно від голоду і проносу, внаслідок неврожаїв та недолугої політики. Поки вони боролися за життя, в жодній телекамері не було видно їхніх облич, що