Земля у рівновазі - Альберт Гор

Оскільки наші взаємостосунки з Землею так кардинально зміни­лися, ми повинні побачити цю зміну і зрозуміти її наслідки. Перед нами стоїть завдання усвідомити те, що вражаючі картини руйну­вання довкілля, яке відбувається сьогодні по всьому світу, мають між собою спільного набагато більше, ніж проста здатність вражати нас і пробуджувати нашу свідомість. Ці картини — ознаки глибинної проблеми, більш масштабної та серйозної, ніж будь-що, з чим ми стикалися дотепер. Глобальне потепління, зменшення озонового шару, вимирання видів живих істот і рослин, вирубування лісів — усе це викликане однією причиною: зміною стосунків між людсь­кою цивілізацією та природною рівновагою Землі.

Фактично це завдання має два аспекти. По-перше, треба усвідо­мити, що наша здатність шкодити Землі може справді мати глобальний і навіть постійний характер. По-друге — єдиний шлях до розу­міння нашої нової ролі співтворців природи полягає у тому, шоб вважати самих себе частиною складної системи, що не функціонує згідно з тими ж простими правилами причини і наслідку, до яких ми звикли. Проблема не у нашому впливі на довкілля, а в наших сто­сунках із довкіллям. Унаслідок цього будь-яке вирішення проблеми вимагатиме ретельної оцінки цих стосунків, складного взаємозв'яз­ку між чинниками всередині цивілізації, а також між ними та основ­ними природними компонентами екологічної системи Землі.

Існує лише один прецедент такого виклику нашому мисленню, знову ж зі сфери військової справи. Винахід ядерної зброї і наступне створення Сполученими Штатами та Радянським Союзом багатьох тисяч одиниць стратегічних ядерних озброєнь спонукали до повіль­ного і болісного усвідомлення того, що нова сила, набута таким чином, назавжди змінила не лише стосунки двох супердержав, але й ставлення людства до інституту війни як такого. Унаслідок тоталь­ної війни між країнами, оснащеними ядерною зброєю, несподівано стало можливим знищення обох країн — цілковите і одночасне. Таке тверезе усвідомлення небезпеки спонукало до детальної переоцінки кожного аспекту нашого обопільного ставлення до перспективи такої війни. Вже 1946 року один стратег дійшов висновку, що страте­гічне ракетне бомбардування «може зірвати пелену ілюзії, що так довго приховувала реальність зміни у веденні воєнних дій — від боротьби до процесу знищення».

Однак на ранніх стадіях гонки ядерних озброєнь кожна із супер­держав вважала, що її дії матимуть простий і прямий вплив на мис­лення іншої. Десятиліттями кожний новий удосконалений вид зброї розгортався однією стороною з метою нагнати страху на іншу. Та кожна така спроба спонукала іншу сторону обганяти першу ще досконалішим озброєнням. Поволі ставало очевидно, що проблема гонки ядерних озброєнь спричинена насамперед не технологією. Це правда, що вона ускладнюється технологією, але виникає із стосун­ків між супердержавами і грунтується на застарілому розумінні того, що таке війна.

Можливе вирішення гонки озброєнь буде знайдене не у новому розгортанні тією чи іншою стороною якоїсь надпотужної зброї чи у рішенні обох сторін про одностороннє роззброєння, а радше у нових домовленостях та у взаємній трансформації самих стосунків трансформація включатиме зміни в технології озброєння і ненадання ядерної технології ненадійним державам. Але ключові зміни ста­нуться у нашому розумінні інституту війни та стосунків між держа­вами.

Стратегічний характер загрози глобальному довкіллю від люд­ської цивілізації і стратегічний характер загрози для неї внаслідок змін у глобальному довкіллі кидає нам однакові виклики і вселяє фальшиві надії. Дехто вважає, що якась нова надпотужна технологія — ядерна енергія або генна інженерія — вирішить проблему. Інші спрощено вважають, що тільки рішуче зменшення нашої довіри до технологій може поліпшити умови життя. Та реальний розв'язок буде віднайдений у перегляді і врешті-решт в оздоровленні стосунків між цивілізацією та Землею. Цього можна досягти ретельною пере­оцінкою всіх чинників, що призвели до недавньої різкої зміни у цих стосунках. Трансформація нашого ставлення до Землі, безперечно, охоплюватиме і нові технології, але ключові зміни передбачати­муть нове осмислення самих стосунків.

Тінь від нашого майбутнього

Найнебезпечніша загроза глобальному довкіллю — не так самі стратегічні загрози, як наше уявлення про них, адже більшість людей все ще не визнають того, що криза надзвичайно серйозна. Ясна річ, щодо складних проблем завжди існує певна невизначеність, і ретель­не їх вивчення завжди потрібне, хоча надто легко перебільшити цю невизначеність і повторно вивчати проблему, як дехто це робить, щоб уникнути неприємного висновку. Все ж багато хто щиро занепокоєний тим, що, незважаючи на наші знання про екологічну кризу, ми ще не все про неї знаємо.

Багато запитань, на які вчені все ще шукають відповіді, вида­ються оманливо простими, як, скажімо: де йде дощ? коли і в якій кількості? Запитання, що здаються простими у нашому повсяк­денному житті, залишаються загадками для науки, якщо ставляться у глобальному масштабі. Де перебувають хмари? Як змінюється поверхня Землі? Наскільки вологим чи сухим є ґрунт? Ці запитання надзвичайно важливі, оскільки відповіді на них безпосередньо стосуються того, наскільки серйозно ми ставимося до основної загрози. Візьмімо для прикладу питання про хмари. Незначна кіль­кість вчених вважає, що нам не треба турбуватися глобальним потеплінням, бо якщо парникові гази утримують більше сонячного тепла в атмосфері, Земля автоматично продукує більше хмар, що, у свою чергу, слугуватимуть своєрідним термостатом для регуляції температури Землі. Чи візьмемо питання про ґрунт та опади. Знову ж, лише кілька вчених доводять, що ми не повинні хвилюватися кліматичними змінами, зумовленими повсюдним поширенням посух на континентальних земельних масивах, оскільки пришвидшене випаровування вологи з ґрунту у теплішій атмосфері компенсуватиметься за рахунок змін у характері опадів.

Вимагають уваги і екзотичніші запитання, відповіді на які отри­мати важче. Що відбувається із західним льодовим щитом Антарк­тиди? Скільки льоду тане в Арктичному океані? Як зауважено у першій главі, на останнє запитання зараз допомагає відповісти флот, надаючи науковцям дані своїх вимірювань. Та запитань завжди більше, ніж відповідей. Як у такому разі ми можемо сподіватися вчасно зреагувати, щоб дати собі раду з цією новою кризою, якщо так багато ще треба про неї дізнатися?

Після років обговорень та спроб переконати скептиків, що час для зволікань скінчився, я змирився з думкою, що, хоча ми вже знаємо більше ніж досить, ми повинні прискіпливо досліджувати будь-яку суттєву наукову невизначеність, яка заважає нам об'єднатися та подолати цю кризу. Знання, отримане таким чином, не лише позба­вить скептиків деяких виправдань за зволікання, а й допоможе нам обрати стратегію для реагування на кризу, знайти найефективніше і найдешевше вирішення проблем та зміцнити громадську підтримку щораз складніших, потрібних у майбутньому змін.

Але нечесно підміняти дію дослідженням. Ті, хто твердить,