Земля у рівновазі - Альберт Гор

Але найбільшою зміною в атмосфері Землі є та, що розпочалася з промисловою революцією на початку минулого століття і з того часу нарощує швидкість. Промисловість вимагала вугілля, а пізніше — нафти, і ми почали спалювати їх у величезних кількостях, що приз­вело до збільшення рівня вуглекислого газу (СО2) з його здатністю поглинати значну кількість тепла в атмосфері і повільно нагрівати Землю. Менше ніж за сотню ярдів від південного полюса, неподалік від льодової злітної смуги, на яку сідає літак на лижних шасі, не вимикаючи двигунів, щоб не примерзли одна до одної металеві деталі, вчені по кілька разів на день вимірюють стан повітря і скла­дають малюнок наступу цієї невідворотної зміни. Під час того перебування в Антарктиці я спостерігав, як один вчений наносив результати вимірів того дня на щораз крутіший графік. Він сказав мені, наскільки легко — там, на краю землі — побачити, як ця жах­лива зміна у земній атмосфері дедалі нарощує швидкість.

Через два з половиною роки я спав під опівнічним сонцем на іншому кінці нашої планети, в маленькому наметі, напнутому на крижині завтовшки двадцять футів, що плаває у холодному Арктичному океані. Після ситного сніданку разом з моїми супут­никами ми здійснили подорож мотосаньми кілька миль далі на північ, до місця зустрічі, туди, де крига була тонша, завтовшки лише три з половиною фути, а у воді внизу зависнув атомний підводний човен. Після того, як він пробився крізь лід, взяв на борт нових пасажирів і знову занурився, я розмовляв із вченими, які намагалися точніше виміряти товщину полярної крижаної шапки, що, як багато хто вважає, тоншає внаслідок глобального потепління. Я щойно про­вів переговори про угоду між дослідниками арктичної криги та американським військово-морським флотом, спрямовану на пере­дачу надзвичайно секретних у минулому даних гідролокаційних досліджень, даних, які могли б допомогти вченим з'ясувати, що відбувається з північною полярною шапкою. Тепер я хотів побачити сам полюс, отож приблизно через вісім годин після зустрічі з підводним човном ми пробивалися крізь ту кригу на поверхню, а згодом я вже стояв посеред неймовірно прекрасного, відкритого усім вітрам та іскристо-білого снігового краєвиду і бачив на обрії невеликі пагорби, «спресовані кряжі» льоду, що здіймалися наче малесенькі гірські кряжі там, де зіштовхнулися окремі крижані брили. Проте рівень вуглекислого газу тут зростає так само швидко, і врешті-решт температура також підвищиться — як очікується, глобальне потепління підніме температуру в полярних регіонах значно вище, аніж деінде. З потеплінням полярного повітря крига тут тоншатиме, а оскільки полярна шапка матиме чи не вирішаль­ний вплив на погоду у глобальному масштабі, наслідки ії танення могли б бути згубними.

Розгляд таких сценаріїв — не спекулятивна вправа. За шість місяців після мого повернення з Північного полюсу, одна команда вчених доповіла про кардинальні зміни в характері розподілу льоду в Арктиці, а інша зробила поки що неостаточне твердження (яке можна припустити на підставі багатьох даних), що в цілому північна полярна шапка лише за останнє десятиліття потоншала на 2%. Більше того, кілька років тому вчені встановили, що в багатьох місцях Землі, на північ від Полярного кола, весняне танення снігів настає щороку раніше, а глибоко в тундрі, нижче від Полярного кола, температура Землі постійно підвищується.

Як часто буває, деякі картини руйнування довкілля, що найбільше турбують, можна знайти саме на півдорозі між Північним і Півден­ним полюсами — на екваторі, в Бразилії, — де клубочаться хмари чорного диму, регулярно затьмарюючи небо над безмежними амазонськими вологими лісами, які тепер опинилися під загрозою. Акр за акром ліс випалюють, щоб прискорено створити пасовища для худоби, з якої виробляють яловичину для закладів швидкого харчування. Як я довідався, коли був там на початку 1989 року, у період посухи пожежі тут влаштовують щораз раніше, і кожного року вирубують і випалюють вологого лісу більше, ніж росте у всьому штаті Теннессі. Як сказав наш провідник біолог Том Лавджой, на кожній квадратній милі амазонських лісів живе більше різновидів птахів, ніж в усій Північній Америці, а це означає, що ми заглушуємо тисячі пісень, яких ніколи навіть не чули.

Та для більшості з нас Амазонка — надто віддалене місце, і ми навряд чи помітимо зникнення цих чи інших незахищених видів. Проте ми не помічаємо цих втрат, хоча самі опинились у небезпеці. Вони, як славнозвісні канарки шахтарів — мовчазний сигнал тривоги, повідомлення про те, що види тварин та рослин зараз зникають в усьому світі в тисячу разів швидше, ніж у будь-який час за минулі 65 мільйонів років.

Безперечно, вимирання деяких найбільших і найвиразніших видів тварин, які тепер знаходяться в екологічній облозі, час від часу привертає нашу увагу. Я побував також в іншому місці на екваторі, у Східній Африці, де зіткнувся з неймовірно жахливим образом мертвого слона — його головою, спотвореною браконьєрами, які відпиляли коштовні бивні ланцюговою пилкою. Очевидно, наше чисто естетичне сприйняття слонової кістки терміново потребує перегляду, оскільки її джерело тепер під серйозною загрозою. Як на мене, її напівпрозора білість здається чимось іншим — схожим на свідчення примарної присутності стривоженого духу, прекрасного, але холодного привиду, що навіює і подив, і жах.

Схожий привид лежить на дні океану. Пірнаючи з аквалангом в Карибському морі, я бачив білі кістки мертвого коралового рифа. По усій Землі коралові рифи стали раптом «вибілюватися», оскільки потепління океанської води завдало незвичного стресу тендітним організмам, що в нормальних умовах живуть в оболонці корала і надають рифу його природне забарвлення. Оскільки ці організми, прозвані «зукс», покидають мембрану корала, сам корал стає прозорим і дозволяє просвічуватися білому вапняковому скелету — звідси його «вибілений» вигляд. Раніше вибілювання фактично завжди було випадковим і тимчасовим явищем, але його повторю­ваність може виснажити корал. За останні кілька років учені були вражені раптовим і повсюдним поширенням випадків вибілювання по всьому світу, внаслідок чого щораз більше коралових рифів так і не змогли відновитися. Навіть у мертвому стані, вони сяють яскра­віше, ніж раніше, відвідувані, можливо, тим самим привидом, що надає примарного сяйва бивню слона.

Але для того, щоб пересвідчитись в агресивному ставленні людства до Землі, зовсім не обов'язково мандрувати довкола світу. Образи, що свідчать про страждання нашого глобального довкілля, можна тепер без додаткових зусиль побачити будь-де. Наприклад, за кілька миль від Капітолію я натрапив на інший