Земля у рівновазі - Альберт Гор

ми не звикли до такої велетенської просторової перспективи. Прояви цієї зміни поширені на території надто великій, щоб утримуватися у полі нашої уваги. Єдиний спосіб розуміння цієї системи, на який ми можемо сподіватися, полягає у тому, щоб уявити собі її з нової віддаленої перспективи, що мало чим різниться від тієї, завдяки якій Земля була вперше сприйнята круглою, а не плоскою.

Фахівці-графіки якось дослідили, скільки саме візуальної інфор­мації має містити мозаїка для того, щоб, дивлячись на неї, людина змогла впізнати цілісний образ. Вони взяли зображення Авраама Лінкольна і за допомогою комп'ютера розбили візуальну інформацію на клітинки за схемою шахової дошки. Кожна клітинка мала інший відтінок сірого кольору, який відображав середню інтенсивність світла в даній області фотографії. Почавши з великої кількості маленьких клітинок, які разом надавали чіткості оригіналу фото­графії, науковці поступово збільшували розмір кожної клітинки, аж поки на мозаїці не залишилося усього кількадесят клітинок різних відтінків сірого, кожна з яких відображала середнє значення інтен­сивності сірого кольору у даній ділянці оригіналу фото. Недивно, що в результаті мозаїка нагадувала лише безладний набір сірих клітинок, розташованих за принципом шахової дошки, доки не поди­витися на неї з деякої відстані, коли початкове зображення Лінкольна одразу стає виразним.

Спостерігаючи загальну картину всесвітньої екологічної дегра­дації, нам іноді важко подивитися на все з досить віддаленої перс­пективи, яка допоможе знайти сенс у безладі інформації, що збиває з пантелику. Ті, хто шукає відповіді між білим та чорним, бачать лише мінливі тіні сірого і вважають, що ніякої системи в цьому немає. Наприклад, якщо подивитися на карту температурних змін у світі, можна побачити безлад великих клітинок, що показують середню температуру на великих ділянках поверхні Землі, розташованих за принципом шахової дошки. її вигляд настільки ж невиразний, як і зображення Лінкольна, якщо подивитися на нього з відстані кількох дюймів.

Перші вражаючі знімки Землі, що пливе у пітьмі космосу, зроблені астронавтами «Аполлона», були такими глибоко зворушливими тому, що дозволили побачити нашу планету з нової перспективи, з якої раптом стала очевидною дорогоцінність і тендітна краса Землі. Оповідають, що Архімед, який винайшов важіль, свого часу сказав, що якби тільки мав «точку опори» на достатній відстані від Землі, він міг би зрушити увесь світ. Здатність бачити масштабні системи — це інструмент, навіть потужніший за важіль, однак, подібно до важеля, її сила збільшується прямо пропорційно нашій відстані в часі і в просторі до системи, яку намагаємось осягнути. Тому істо­рикам значно краще вдається пояснювати значення послідовності суспільних подій постфактум, аніж спостерігачам, що описують поточні події так, як вони відбуваються.

Для того, щоб розпізнати систему руйнації, треба побачити її з відстані — у часі і просторі. Оскільки система справді глобальна, ми повинні охопити увесь світ нашим розумом. Якщо ми зосеред­жуємося лише на окремій ділянці Землі, система залишатиметься невидимою. (У зв'язку з цим варто нагадати, що загалом США займа­ють менше ніж 3% поверхні Землі.) Більше того, оскільки система з часом розвивається, треба знайти спосіб побачити разючий контраст між неймовірно швидкими змінами, що зараз відбуваються, та зви­чайним повільним темпом змін у довкіллі упродовж усієї історії.

Якщо тримати близько перед очима цю створену на комп'ютері мозаїку, вона здається позбавленою змісту мішаниною світлих і темних клітинок. Якщо ж її тримати на відстані випрямленої руки (або іще більшій), виразно видно обличчя Авраама Лінкольна.

Насправді наше бачення світу іноді таки зазнає системних змін. Ми майже завжди дивуємося, коли усвідомлюємо глибоку зміну, мабуть, тому, що звикаємо до повільності та поступовості, які зазвичай визначають темп нашого життя. Нам важко уявити, а тим паче передбачити, раптову системну зміну, що виштовхує світ з-під наших ніг і переносить нас з одного рівноважного стану до нового, зовсім іншого рівноважного стану, наближення якого, однак, можна очікувати, якщо нам вдається розпізнати поріг, за яким існує цілком інша система. У нашому особистому житті до таких порогів перед­бачуваних системних змін належать, наприклад, настання статевої зрілості чи народження дитини.

Але системна зміна цивілізації — щось цілком інше. Природно, що нам начебто легше уникати навіть думки про неї, особливо якщо в нас є підстави вважати, що ця зміна настане у далекому майбут­ньому. Одна з причин, внаслідок яких світовим лідерам важко реагу­вати на екологічну кризу, полягає в тому, що найгірші з очікуваних наслідків здаються віддаленими в часі на десятки років, і настільки безпрецедентними, що начебто не вкладаються у межі здорового глузду. Зрештою, мільйони людей вже тепер потерпають від бідності та вмирають з голоду внаслідок війн та хвороб, яким можна запо­бігти. Це — нагальні проблеми, що вимагають нагальної уваги; як же ми одночасно до цього можемо визнавати та розв'язувати проб­лему, що, здається, в основному належить нашому майбутньому? На щастя, багато людей починають думати на перспективу, і розуміння того, що криза довкілля має розглядатися по-іншому, зростає. Іван Ілліч, один з філософів екологічного руху, початок активності у сфері захисту глобального довкілля пояснював так: «Зміна полягає в тому, що наш здоровий глузд почав шукати мову, якою можна розмовляти про тінь від нашого майбутнього».

Де можна знайти таку мову? Допомогти передбачити, що станеться, і розповісти, де ми перебуваємо, можуть дві наукові моделі. Перша — нова наукова теорія зміни, теорія хаосу, що революціонізує наше розуміння багатьох змін у фізичному світі. Невдовзі після того, як фізика Ньютона спричинила революцію у нашому розумінні причини та наслідку, модель світу в науці Ньютона була повністю перенесена у політику, економіку та суспільство. Багато хто зараз переконаний, що подібним чином у політичну науку та суспільний аналіз невдовзі ввійдуть і одкровення теорії хаосу.

Теорія хаосу описує те, як багато природних систем зазнає сут­тєвих змін у функціонуванні, навіть залишаючись у межах однієї загальної системи («динамічної рівноваги»). Згідно з цією теорією, загальну систему визначають певні критичні межі, які не можна перейти, не порушивши її рівноваги. Якщо великі зміни змушують її вийти за ці межі, система раптово переміщується у цілком нову рівновагу та стає іншою, з новими межами. У певному розумінні, основні ідеї теорії хаосу зовсім не нові. Шанувальники симфонії, наприклад, розуміють крещендо як момент максимальної неста­більності у музичному творі, що настає саме у точці, де музика перетікає у нову рівновагу з розв'язанням акордів та гармонією. Невдовзі ми навчимося легше розпізнавати крещендо в людських справах і бачити, що воно нерідко сигналізує про початок систем­ного, хаотичного переходу від одного стану рівноваги до іншого. Таке крещендо тепер здається незаперечним у різноголосих сигна­лах лиха, що накочуються хвилями з кожного куточка земної кулі. Стосунки між людською цивілізацією