Земля у рівновазі - Альберт Гор

стосовно екологічної кризи. Нове в обох випадках — інтенсивність. І я точно знаю, коли і як це почалося, тому що одна жахлива подія стала початком великої зміни в тому, що я думав про моє ставлення до самого життя. Одного квітневого дня пополудні 1989 року я вийшов з бейсбольного стадіону і побачив, як мого сина Альберта, якому тоді було шість років, збиває машина — він летить тридцять футів у повітрі і прокочується бруківкою ще двадцять футів, аж поки не зупиняється у рові. Я перебіг на його бік, підхопив його і кликав на ім'я, але він був нерухомий, м'який і тихий, без дихання чи пульсу. Його очі були відкриті з порожнім поглядом смерті, а ми молилися, ми обоє, там, у рові, лише моїм голосом. Повільно, болісно він долав свій шок і страх, чіплявся за слова, як за маяк, щоб знайти дорогу назад, на вулицю, де тепер зібралися інші, разом з двома медсестрами, що саме мали вихідний і, дякуючи Богу, знали достатньо про медицину, аби зберегти йому життя, незважаючи на значні внутрішні і зовнішні ушкодження. Коли швидка допомога нарешті прибула, фахівці витратили багато часу, намагаючись повернути його до життя, щоб можна було безпечно залишити місце події; нарешті вони помчали до відділення невід­кладної допомоги, а наступним етапом стала героїчна битва бага­тьох кваліфікованих чоловіків і жінок за порятунок дорогого й без­цінного життя.

Упродовж наступного місяця моя дружина Тіппер і я були у лікарні з нашим сином. Ще багато місяців нашого життя цілком поглинула боротьба за відновлення його тіла і духу. І для мене щось карди­нально змінилося. Я не думаю, що зіткнення сина зі смертю стало єдиною причиною того, хоча було каталізатором. Але я також щойно програв президентську кампанію; крім того, мені щойно минуло сорок років. Я був, у певному розумінні, вразливим до зміни, яка розшукала мене в середині мого життя і дала мені нове розуміння невідкладності щодо тих речей, які я ціную найбільше.

Ця життєва зміна примусила мене бути все більше нетерпимим щодо статус-кво, до загальноприйнятої мудрості, до лінивого уяв­лення, що ми завжди зможемо виплутатися. Таке самовдоволення дозволило багатьом складним проблемам множитися і розростатися, але зараз, зіткнувшись з проблемою глобального довкілля, що стрімко погіршується, воно загрожує абсолютним лихом. Тепер ніхто не може сподіватися, що світ якось вирішить свої проблеми. Ми мусимо усі об'єднатися в рішучому зусиллі змінити саму основу нашої цивілізації.

Але я глибоко вірю, що справжня зміна можлива тільки тоді, коли вона зароджується в людині, яка її прагне. Магатма Ганді так про це вдало висловився: «Ми повинні бути зміною, яку бажаємо бачити у світі.» І історія Ганді, розказана Крейгом Шіндлером та Гері Лепідом, добре ілюструє те, як важко «бути зміною». Розповідають, що одного разу до Ганді наблизилася жінка, що була глибоко стурбована тим, що її син їсть дуже багато цукру. Вона сказала: «Я турбуюся про його здоров'я. Він вас дуже поважає. Чи не могли б Ви сказати йому про шкідливі наслідки і порадити припинити їсти цукор?» Ганді сказав жінці, що зробить, як вона просить, але велів їй повернутися зі своїм сином за два тижні, не раніше. За два тижні, коли хлопець і його мати повернулися, Ганді поговорив з ним і порадив йому припинити їсти цукор. Коли хлопець погодився з порадою Ганді, його мати щиро подякувала Ганді, але запитала його, чому він наполіг на двотижневій перерві. «Тому, — відповів він, — що мені потрібні були два тижні, аби самому перестати їсти цукор».

Я намагався протистояти у власному житті тим самим поганим звичкам і діям, що їх прагну розуміти і над зміною яких працюю у нашій цивілізації загалом. На особистому рівні це означало перегляд мого ставлення до довкілля в більш чи менш важливих питаннях — всього, починаючи із інтересу до того, як моє духовне життя може бути тісніше пов'язане з природним світом, і закінчуючи пильним відстежуванням використання в нашому домашньому господарстві електрики, води і, без перебільшення, кожного різновиду природних ресурсів — і визнання власного лицемірства, коли використовую хлорфторвуглеці у кондиціонері мого автомобіля, наприклад, їдучи на промову, присвячену питанню необхідності їхньої заборони. Я не претендую на якісь спеціальні навички чи хоробрість шукача правди, але переконаний в одному: той, хто присвячує чимало власного часу, наполегливо шукаючи в усьому правди, має бути чутливішим до багатьох спокус і несподіванок, що перешкоджають досягненню мети, — перешкод зовнішніх або внутрішніх. Удачливий геолог-нонконформіст, що славився знахідками покладів органіч­ного палива там, де інші зазнавали невдачі, колись сказав: «Щоб знаходити нафту, потрібно бути чесним».

На професійному рівні, — а моєю роботою є політика, — я присвячую більше часу, ніж будь-коли, зусиллям зцілити глобальне довкілля. Я обговорював цю проблему на сотнях зустрічей у залах містечок по всьому Теннессі, висунув кілька законодавчих пропо­зицій у Конгресі і використовував кожну можливість, усередині країни і в усьому світі, щоб висловитися на тему екологічної кризи.

Та, можливо, найважливіше те, що я став нетерпимішим до власної схильності повертатися туди, куди дує політичний вітер, і діяти обережно. Голос обережності переконливо шепоче на вухо кожному політикові і часто не без рації. Та коли обережність пород­жує нерішучість, добрий політик слухає інші голоси. Як на мене, екологічна криза — це критична межа: кожного разу, коли я зупиня­юся, щоб обдумати, чи не надто я перегинаю палицю, я дивлюся на все нові факти, що продовжують стікатися з усього світу, і доходжу висновку, що ні. Цілісність довкілля — це не ще одна проблема, яку можна використати у політичних іграх за популярність, за голоси виборців чи увагу. І вже давно настав час брати на себе більше політичного ризику і значно більше зазнавати політичної критики, пропонуючи жорсткіші та ефективніші рішення і самовіддано борю­чись за їх впровадження.

Гадаю, справжня причина того, чому я написав цю книгу, — пот­реба серцем і розумом цілісно досліджувати цю складну проблему, до якої я відчуваю покликання, і на цьому шляху зібратися з духом, аби взяти на себе повне і беззастережне зобов'язання довести розпочате до кінця. Ця робота не починалося з такого задуму, але, як зауважив Девід Галберстам у післямові до книги «Наступне сто­ліття», «книга має свою власну траєкторію». І хоча я не планував використовувати цю книгу як можливість запропонувати низку безсумнівно суперечливих пропозицій щодо порятунку глобально­го довкілля, мені приємно сказати, що, погодитеся ви з ними чи ні, у частині III ви знайдете нові жорсткі пропозиції, від яких я ухилявся до