Земля у рівновазі - Альберт Гор

Оскільки траєкторія цієї книги розпочалася, я хотів би, щоб ви знали, що я зробив усе, що міг, аби вона була чесною і правдивою. Криза глобального довкілля є, як кажуть у Теннессі, справжньою як дощ, і я не можу змиритися з думкою про те, що залищу своїх дітей з деградованою Землею і вкороченим майбутнім. Це — основна причина того, чому я так напружено шукав щляхів розуміння цієї кризи і допомоги в її подоланні, а також того, чому я намагаюся переконати вас бути частиною грандіозної зміни, якої має зазнати наша цивілізація. Я сам борюся за те, щоб стати частиною цієї ж зміни, і моє сподівання полягає в тому, щоб ви відкрили серце і розум для слів та думок, викладених тут. Вони є виразом не лише моїх переконань, але й глибокої відданості ним. Я сподіваюся, ви також візьмете на себе зобов'язання, щоб допомогти повернути Землю до рівноваги, бо, як сказав В.Меррей: «Допоки людина не візьме на себе зобов'язання, існує вагання, нагода відступити і постійна неефективність. Існує одна елементарна істина стосовно усіх проя­вів ініціативи, нехтування якої вбиває безліч ідей і чудових планів: у ту мить, коли людина твердо присвячує себе чомусь, провидіння починає допомагати».

ЧАСТИНА 1

РІВНОВАГА У НЕБЕЗПЕЦІ

Кораблі в пустелі

Я стояв на розпеченій сонцем сталевій палубі рибальського судна, придатного для обробки п'ятидесятитонного вилову гарного дня. Але той день не був гарним. Ми стояли на якорі там, де раніше була найбагатша рибальська місцина на усю центральну Азію, але те, що я бачив з носа корабля, не віщувало гарного вилову. Там, де мали бути ніжні синьо-зелені хвилі, що плюскочуться об борти корабля, не було нічого, окрім сухого гарячого піску — в усіх напрямках, куди сягало око. Інші кораблі флотилії також спочивали в піску, розкидані серед дюн, що простягалися до самого обрію.

Те, що я бачив, як не дивно, нагадало мені смажене яйце, яке я бачив у Сполучених Штатах по телебаченню тиждень тому. Воно шкварчало і потріскувало, як і має поводитися яйце на сковорідці, але насправді дія відбувалася посеред тротуару у діловому центрі Фенікса. Гадаю, це спало на думку тому, що, як і з кораблем, на якому я стояв, з тим яйцем, власне, усе було гаразд. Натомість світ під ним несподіваним чином змінився, що змусило яйце здаватися — без жодної провини з його боку — недоречним. Цей приклад ілюст­рував факт, вартий уваги преси, що тоді для Аризони також день не був особливо вдалий, бо вже другий день підряд температура сягала рекордних 122-х градусів за Фаренгейтом.

Верблюд, що неквапом ішов мертвим дном Аральського моря, повернув мої думки до фантасмагоричного корабля пустелі, на якому я стояв і який, здавалося, ілюстрував те, що світ під ним змінився з раптовою жорстокістю. Десять років тому Арал був четвертим за розміром внутрішнім морем у світі, яке можна порівняти з най­більшим з Великих озер Північної Америки. Зараз воно зникає, бо животворна вода була відведена за необдуманим проектом зрошувальної системи для вирощування бавовни у пустелі. Нова берегова лінія майже на сорок кілометрів відійшла углиб через піски від того місця, де риболовецька флотилія тепер пришвартована назавжди. Тимчасом у містечку Муйнак, що поблизу, люди і далі консервують рибу — не з Аральського моря, а переправлену залізницею через Сибір з Тихого океану, більше ніж за тисячу миль звідси.

Я приїхав на Аральське море у серпні 1990 року, щоб на власні очі пересвідчитись у тамтешній катастрофі майже біблейського масштабу. Подорожуючи, я зіткнувся з іншими явищами, також вражаючими. Наприклад, у день, коли я повернувся з Муйнаку до Москви, мій друг Алєксєй Яблоков, можливо, провідний захисник довкілля у Радянському Союзі, повертався з термінової експедиції на Біле море, де розслідував загадкову і безпрецедентну загибель кількох мільйонів морських зірок, викинутих на берег суцільною масою по коліна завглибшки, що покривала багато миль берега. Тієї ночі у його квартирі він розповідав, як місцеві люди у чоботях з довгими аж до стегон халявами, продиралися через масу морських зірок, намагаючись зрозуміти, чому вони загинули.

Подальші розслідування показали, що імовірним винуватцем смертей на Білому морі були радіоактивні відходи військового походження. Але що можна сказати про усі інші загадкові випадки масових смертей, які трапляються на берегах морів по всьому світу? Французькі вчені нещодавно дійшли висновку, що зростання кількості випадків загибелі дельфінів, яких вода викидає на берег уздовж Рив'єри, можна пояснити надмірним екологічним наванта­женням на довкілля, яке з часом ослабило тварин настільки, що вони не спромоглися протистояти вірусу. Це ж саме явище може також пояснити раптове зростання кількості випадків загибелі дельфінів вздовж Мексиканської затоки в Техасі, а також загадкову загибель 12 тис. тюленів, чиї трупи хвилі викинули на берег Північного моря влітку 1988 року. Звичайно, для науки обліплені нафтою видри та морські птахи у Затоці принца Вільяма роком пізніше є не таємницею, а звинуваченням нашій цивілізації.

Коли одна з цих тривожних картин блякне, інша посідає її місце, викликаючи нові запитання. Наприклад, як зрозуміти те, що діти, граючись у ранкових хвилях, мусять тепер уникати не лише випад­кової медузи, але й випадкового шприца для підшкірної ін'єкції, що виносять хвилі? Голки, мертві дельфіни і просякнуті нафтою птахи — чи все це ознаки того, що береги знайомого нам світу швидко розмиваються, і зараз ми стоїмо на якомусь новому березі, зіткнув­шись з небезпеками за межею того, що ми здатні уявити?

Відвернувщись від природи, звідки ми вийщли, ми опинилися серед незнайомого припливу, що піднімається і вирує біля нащих ніг, вимиваючи з-під них пісок. Кожного разу, коли цей дивний новий приплив відходить, то залишає по собі уламки якоїсь гігантської корабельної аварії далеко у морі, вражаючі картини, викинуті на пісок нашого часу, кожна з яких — нове попередження про приховані небезпеки, що чигають на нас попереду, якщо ми й далі йтимемо тим шляхом, яким ідемо зараз.

Пошук визначальних причин екологічної кризи підштовхнув мене до подорожі навколо світу з метою дослідження цих багатьох картин руйнування. На самому краю землі, високо в Трансантарктичних горах, під сонцем, що вдивляється у нічну пітьму крізь діру в небі, пізньої осені 1988-го року ми з одним ученим стояли на неймовірному холоді, розмовляючи про тунель, що його він копав крізь час. Відкинувши капюшон куртки і виставивши сильно обпечене облич­чя, потріскане і облущене, він показав щорічні шари льоду в пробі, вирубаній з льодовика, на якому ми стояли. Провів пальцем униз по кризі — до місця, що відповідало періоду