Земля у рівновазі - Альберт Гор

що ми повинні чекати завершення всебічного дослідження, намагаються ухилитись від тягаря відповідальності, навіть якщо криза поглиб­люється. Цей момент є вирішальним: бездіяльність у відповідь на збільшення кількості тривожних даних — це фактично продов­ження і навіть прискорення безтямного руйнування довкілля, тобто творення близької катастрофи.

Щоб збагнути, чому подальше вичікування є настільки нестерпно хибним, важливо чітко уявляти собі, що є невизначеним, а що встановлено як факт. Скажімо, точні наслідки збільшення удвічі концентрації вуглекислого газу упродовж наступних кількадесят років є невизначеними. Але ясно, що збільшення удвічі СО2 призведе до підвищення температури на земній кулі і цим піддасть нас ризику катастрофічних змін у характері земного клімату. Темп цих потен­ційних змін мав би також викликати особливе занепокоєння, оскіль­ки екологічна система важко пристосовується до швидких змін.

Зараз необхідно діяти на основі того, що ми знаємо. Деякі вчені вважають, що нам загрожує небезпека перейти своєрідну фатальну межу, за якою загубиться остання можливість вирішити проблему, поки вона не вирветься з-під контролю. Якщо ми оберемо бездіяль­ність, чи справді ми пройдемо цю межу?

В Теннессі здавна кажуть: коли ви у ямі, перестаньте копати. Іншими словами, справжній консервативний підхід до проблеми глобального потепління, наприклад, полягатиме у тому, щоб не збільшувати товщину шару парникових газів і спробувати запобіг­ти подальшій шкоді, поки вивчаються варіанти виходу з ситуації.

Однак наше щорічне продукування СО2 та інших парникових газів настільки велике і швидке, що сама лише стабілізація тієї кількості, що вже є в атмосфері, вимагатиме суттєвих змін технології, що ми застосовуємо, і способу нашого життя. Гадаю, багато тих, хто каже, що начебто можна не зважати на ці ризики, тобто можна не змінювати нічого у нашому нинішньому стилі життя, насправді просто не хочуть думати про клопоти, що супроводжуватимуть будь-які серйозні зусилля у розв'язанні проблеми. Наша вразливість до такого роду зволікань посилюється, коли йдеться про стратегічні загрози довкіллю, адже вони здаються такими великими, що важко вкладаються в наше уявлення. А оскільки криза все-таки має опису­ватися мовою науки, то ми виявляємося чутливими також до оман­ливих запевнень невеличкої групки в науковій спільноті, яка пере­конує, що загроз немає. Кілька вчених, наприклад, вважають, що глобальне потепління, за словами професора Масачусетського технологічного інституту Річарда Ліндзена, є «головно політичним питанням без наукової основи». їхні погляди іноді виявляються надто вагомими.

Певну відповідальність за цю дилему мають брати на себе засоби масової інформації. Вони подають наукові проблеми так само, як і політичні: віддають перевагу висвітленню протиріч та незгоди. Такий підхід можна вітати, адже відомо, що нерідко істина якнай­краще відкривається в інтенсивному обміні думками між людьми протилежних поглядів. Але між науковою та політичною невизна­ченістю існує різниця. Якщо невідомість сприяє бурхливому розвитку науки, то політику часто паралізує. Діалог науки і політики все ще не взяв до уваги цієї різниці. У випадку, коли 98% вчених у певній галузі знання поділяють одні погляди, а 2% з ними не погоджуються, обидві точки зору іноді подаються у такому вигляді, наче кожна однаково вірогідна.

Це не означає, що 2% помиляються і не мають бути вислухані. Але їхнім теоріям не можна надавати такої ж ваги та значення, як помітному зараз консенсусу щодо серйозності небезпеки, яка постає перед нами. Якщо нез'ясовані моменти екологічної проблеми вино­сяться на прилюдне обговорення і їх подають як ознаку того, що криза взагалі може бути нереальною, то це підриває зусилля, що спрямовані на створення твердої основи для громадської підтримки серйозних дій у майбутньому.

Справді, іноді існуючі невизначеності цинічно використовуються прибічниками статус-кво саме для того, щоб не допустити об'єднання людей для підтримки дій. Напередодні Дня Землі 1990 року, наприклад, Білий Дім Буша поширив серед своїх речників конфі­денційний меморандум, що пропонував найбільш ефективні аргу­менти для їх використання з метою переконати людей не підтриму­вати дій проти глобального потепління. Меморандум, який просо­чився у пресу, радив прямо не стверджувати, що проблеми не існує, а «краще наголошувати на багатьох невизначеностях». Але годі про обіцянку Буша протистояти парниковому ефекту «ефектом Білого Дому».

Щоб протистояти цьому цинічному підходу, ми повинні взяти до уваги у майбутньому всі елементи невідомості, що продовжу­ватимуть ускладнювати дискусії про екологічну кризу. Нам слід почати з дебатів на тему глобального потепління, оскільки, будучи лише однією із кількох стратегічних загроз, вона стала потужним символом масштабнішої кризи і фокусом загальних обговорень щодо того, чи існує криза взагалі. Фактично деякі люди схоже сподіва­ються, що в разі спростування серйозності глобального потепління, їм узагалі більше не доведеться турбуватися екологічною кризою.

Але теорія глобального потепління не буде спростована, а скеп­тиків стало значно менше, бо тепер переважна більшість з них визнали переконливість накопичених даних про екологічну кризу. Намагаючись виробити основу для консенсусу світових лідерів щодо проблеми глобального потепління, у 1989 році ООН заснувала Міжурядову комісію з кліматичних змін, під патронатом якої група видатних учених здійснила важливу міжнародну акцію — оцінила екологічні дані. Майже одностайно ці вчені дійшли висновку, що глобальне потепління реальне і настав час негайно діяти.

Наполягання на необхідності повного знання усіх деталей глобального потепління — найсерйознішої загрози, з якою ми будь-коли стикалися, — насправді є спробою уникнути зустрічі із жахливою, небажаною правдою, а тому ми повинні діяти сміливо, рішуче, всеохопно і швидко ще до того, як пізнаємо Кожну деталь цієї кризи. Ті, хто продовжує доводити, що адекватна реакція — це просто додаткові дослідження, лише намагаються приховати нері­шучість або захистити своє кровне зацікавлення статусом-кво.

Небажання визнати існування стратегічних загроз часто обґрунто­вується відсутністю повної інформації та досконалого розуміння проблеми. Треба визнати, що ми ніколи не матимемо повної інфор­мації. Але рішення все одно треба приймати, адже ми завжди так робимо. І один з способів зробити висновки з неповної інформації — це осмислення системи.

Вже ясно, що наша інформація про кризу глобального довкілля вкладається у видиму систему. Для багатьох вона надто очевидна. А от інші її все ще не помічають. Чому? На мою думку, причина цьому — страх: надто часто ми не хочемо бачити систему, боячись її наслідків. Справді, іноді такі наслідки означають різкі зміни нашого способу життя. І, ясна річ, ті, хто найбільш зацікавлений — еконо­мічно, політично, інтелектуально чи емоційно — у збереженні статус-кво, часто організовують шалений опір новій системі незалежно від об'єктивних даних.

Галілея звинуватили у підривній діяльності за свій опис Сонячної системи. Один із тривожних наслідків цієї системи полягав у тому, що Земля не була центром Божого Всесвіту. Але суддів найбільше непокоїло у цій системі те, що Земля не просто кругла, а ще й рухається. На суді Галілей визнав