Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

Всеволод же, це почувши, послав услід за ними [отроків], вернув їх і єпископа з ними і задержав їх з єпископом, бо вони сказали так: «Дай нам шурина свого, Мстиславича»[66]. І Всеволод, не хотячи перепустити Новгород Володимировому племені, прикликав двох шуринів своїх, [Ізяслава та Святополка Мстиславичів, і] дав їм [город] Берестій, кажучи: «Про Новгород ви оба не дбайте. Хай сидять самі своєю владою. Де князя вони знайдуть?»

А новгородців же з єпископом він держав у себе і зиму, і літо.

Того ж року прийшла половецька земля і князі половецькі [по викуп] за мир. Всеволод із Києва, а Андрій [Володимирович] із Переяславля [прийшли] до [города] Малотина і вчинили мир із ними.

У РІК 6649 [1141][67]. Приведена була дочка Всеволода [Ольговича Звенислава][68]в Ляхи.

У той же рік поставили єпископа в Переяславль на ім’я Євфимія.

Сього ж року преставився в [городі] Галичі Васильковим Іван і взяв волость його Володимирко Володаревич. Він сів ув обох волостях, [Галицькій і Перемишльській], князюючи в Галичі.

Сього ж року новгородці, почувши, що забрав Всеволод браття їхнє[69], і не видержавши без князя сидіти, — та й хліб до них не йшов нізвідкіля, — послали до Юрія [Володимировича] мужів своїх і взяли Ростислава Юрійовича. І посадили [його] новгородці з великою честю в Новгороді на столі його власного отця[70].

І через це розгнівався Всеволод [і] зайняв [Юріїв] Городець Остерський. А коли Святослав [Ольгович] утікав із Новгорода [і] йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому [гінця] і сказав: «Брате! Піди сюди!» Святослав тоді поїхав до нього із Стародуба, та не поладнав із ним щодо волостей. І пішов Святослав до Курська, а сидів він і в Новгороді-Сіверськім.

У той же час Всеволод, ділячись із братом своїм [Святославом], дав йому Білгород.

Тої ж зими преставився благовірний князь Андрій Володимирович у Переяславлі, місяця січня у двадцять і другий день, а в двадцять і третій похоронений був у [церкві] святого Михайла.

Коли ж несли його до могили, предивне знамення було на небі: було три сонця, що сіяли межи собою, і три стовпи, що стояли од землі до неба, а над [ними] усіма вгорі був, як дуга, місяць, що окремо стояв. І стояли знамення ті[71], поки [не] похоронили його.

У той же час зайняв Всеволод городи Юрієві, коні, скот, вівці і де який назнав товар.

У той же рік ходив Ігор [Ольгович] до Чернігова на [Володимира] Давидовича, і вчинили вони обоє мир.

У сей же рік преставився Всеволод [Давидович] городенський[72].

У той же рік послав Ізяслав [Мстиславич посла] до сестри своєї [Марії і] сказав: «Випроси нам у зятя[73]Новгород Великий брату своєму Святополку». Вона так і зробила.

У РІК 6650 [1142].Преставився чернігівський єпископ блаженний Пантелеймон.

У сей же рік послав Всеволод Святополка [Мстиславича], шурина свого, в Новгород, домовившися з новгородцями, котрих ото він був узяв. І взяли його новгородці, і сів він на столі, а [Ростислава] Юрійовича, стрийчича свого, відпустив із Новгорода до отця в Суздаль.

У сей же рік послав Всеволод із Києва [воїв] на Вячеслава [Володимировича], кажучи: «Ти сидиш у Київській волості, а [вона] мені належить. Отож ти піди в Переяславль, отчину свою». А синівцю його, [Вячеслава], Ізяславу [Мстиславичу] він дав [город] Володимир, а Святославу, синові своєму, дав [город] Туров.

І тяжким стало серце братів його, Ігоря і Святослава [Ольговичів]: волость бо дає він синові, а братів не наділив анічим. І покликав Всеволод братів до себе, і, прийшовши, стали вони в [селі] Ольжичах, — Святослав [Ольгович], Володимир [Давидович], Ізяслав [Давидович], — а Ігор [Ольгович] стояв коло Городця [Пісочного]. І поїхав Святослав до Ігоря, і спитав: «Що тобі дає старший брат?» І сказав Ігор: «Він дає нам по городу — Берестій і Дорогичин, Чорторийськ і Клечеськ, а отчини своєї, Вятичів, не дає». І цілував Святослав хреста з братом своїм Ігорем, а на другий день цілували удвох Володимир [та] Ізяслав з Ігорем. І так згодилися вони всі, кажучи: «Хто відступить од хресного цілування, нехай тому хрест одомстить».

І послав Всеволод [посланця] звати їх на обід, та