Земля у рівновазі - Альберт Гор

для кожної сторони одночасна і поступова еволюція як озброєння, так і конт­ролю над ним, спрямована на усунення страху перед першим ударом з обох сторін. Одна з моїх основних рекомендацій — заборонити ракети з багатьма боєголовками і натомість розгортати нову, більш сприятливу для стабілізації ситуації міжконтинентальну балістичну ракету з однією боєголовкою — була фактично прийнята за основу нашої ядерної стратегії.

Моє вивчення гонки озброєнь привело мене до роздумів над іншими питаннями, особливо над питаннями глобального довкілля, у новий, більш продуктивний спосіб. Наприклад, я почав розрізняти складові частини проблеми довкілля, що мають локальне значення, як-от місця зберігання небезпечних відходів, від тих, що становлять загрозу для усієї Земної кулі. Далі я почав розуміти важливість вихо­ду за рамки простих питань про те, що ми робимо з різними части­нами довкілля; для мене стало зрозумілим те, що ми повинні брати до уваги комплексний характер нашої взаємодії з усім довкіллям, зокрема, я зосередився передусім на важливості нашого способу мислення про цей взаємозв'язок.

Тепер я також глибше зрозумів найбільш страхітливий факт нашого життя: цивілізація тепер спроможна до самознищення. Моя робота в Конгресі стала ще наполегливішою, частково через те, що моя робота над питаннями контролю за ядерним озброєнням сприя­ла зосередженню думки на деяких більших політичних цілях (як сказав Семюель Джонсон: перспектива смертної кари через пові­шення за два тижні чудово стимулює концентрацію думки). І оскільки я почав думати в ширшому плані про курс нашої країни та нашої цивілізації, я також почав думати, яку роль я міг би відігравати у визначенні цього курсу.

У березні 1987 року я вирішив балотуватися на пост президента. Тут не місце докладно обговорювати мою кампанію, але декілька спостережень можуть бути повчальними, оскільки це показало мені, як наша країна сприймає екологічну кризу. Фактично однією з головних причин, чому я балотувався, була спроба підкреслити важливість цієї кризи як політичної проблеми. У моєму виступі, в якому я висунув свою кандидатуру у президенти, я зосередився на питанні глобального потепління, зменшенні озонового шару та хворому глобальному довкіллі і проголосив, що ці проблеми, поряд із контролем за ядерним озброєнням, будуть у центрі уваги моєї кампанії. Я небагато знав про те, що навіть буваліші і досвідченіші, ніж я, кандидати мали б значні труднощі, зосереджуючи свою кампа­нію на проблемах, що опитувачами громадської думки та професіо­налами від політики в кращому випадку вважалися екзотичними. Оглядач Джордж Вілл, наприклад, описав мою кандидатуру як таку, що продиктована «споживацьким інтересом до питань, які в очах виборців навіть не другорядні. Це такі питання, як «парниковий ефект» та зменшення озонового шару».

Що гірше, я почав цікавитися, чи проблеми, важливість яких я добре усвідомлював, справді були другорядними. Я почав сумні­ватися у своїх власних політичних судженнях, а тому почав питати в опитувачів громадської думки та професійних політиків, про що, на їхню думку, я мав би говорити. Унаслідок цього під час кампанії я обговорював багато чого такого, що обговорювали всі інші, тобто надто часто це був добре знайомий список того, що організатори кампаній вважають «проблемами». Американці іноді підозрюють, що актуальні питання виборчих кампаній визначають опитувачі і професійні політики. Надто часто вони мають рацію.

На свій захист я скажу, що впродовж кампанії шукав можливості повернутися до проблеми глобального довкілля, і навіть якщо я применшував її в моїй стандартній промові з трибуни, то продов­жував робити наголос на цьому на моїх зустрічах з редколегіями газет по усій країні. Але національна преса, відображаючи згоду серед політичної спільноти, рішуче відмовлялася розглядати гло­бальне довкілля як важливу частину порядку денного кампанії. Наприклад, того дня, коли наукова громадськість підтвердила, що небезпечна діра в небі над Антарктикою спричинена хлорфторвуглецями, я скасував намічені плани і виголосив велику промову що окреслювала всеохопну пропозицію щодо заборони хлорфторвуглеців та здійснення низки інших заходів, спрямованих на рятування земної атмосфери. Виборча кампанія ввійшла у розпал, супроводжувана попередженням преси про цю небезпеку, публічним виголошенням згаданої промови, розповсюдженням підготовлених копій її тексту і загалом привертанням уваги до цієї події. Однак у жодній газеті Америки жодного слова не було написано про цю промову або проблему як одне з питань виборчої кампанії, хоча виявлені наукові дані були, як я й очікував, провідною новиною на перших шпальтах газет у всьому світі.

Я не хочу, щоб склалося враження, ніби небажання засобів масової інформації зосереджуватися на глобальному довкіллі було єдиною причиною, чому проблема не стала в центрі серйозних дебатів під час кампанії. Правда полягає в тому, що більшість виборців не вважали цю проблему першорядною, а мені не вдалося переконати їх у протилежному. Наприклад, під час одних дебатів у штаті Айова, після того, як я розповів про парниковий ефект пристрасно і доклад­но, один з моїх опонентів висміяв мої коментарі і натякнув, що моя промова звучала так, наче я балотувався на посаду американсько­го вченого. Гіркіша правда полягає у тому, що мені бракувало сили, щоб підтримувати розмову про екологічну кризу постійно, незалеж­но від того, повідомлялося про неї в пресі чи ні.

Джордж Віл та інші експерти кампанії були праві — питання глобального довкілля не допомогло б мені стати президентом. Але коли я повернувся до Сенату навесні 1988 року, я принаймні мав задоволення від того, що я міг вважати певним наслідком сотень обговорень, проведених з редколегіями по усій країні. Більше людей стали приділяти увагу цій проблемі: упродовж того літа, коли температура сягнула рекордних рівнів, і вперше за десять най-спекотніших років, відколи дані про температуру почали реєст­руватися, люди почали вголос запитувати, чи глобальне потепління було причиною цього явища. Восени проблема, якої я прагнув торкнутися у виборчій кампанії, обговорювалася публічно, між іншим, кандидатами обох головних партій. Наприклад, Джордж Буш в одній з промов виголосив, що у разі обрання поведе перед у розв'язанні проблеми глобального потепління і «протистоятиме парниковому ефекту ефектом Білого Дому» (гра слів: greenhouse effect — «парниковий ефект» — ще перекладається як «ефект зеленого дому» — Ред). Це було, як тепер ми знаємо, порожньою обі­цянкою, але принаймні ніхто вже не міг сказати, що проблема глобального довкілля була «навіть не другорядною». Тепер вона справді була другорядною!

Моя виборча кампанія відкрила мені новий погляд на безліч речей, але особливо корисним було по-новому подивитися на роль, яку я міг відігравати у Конгресі. Наприклад, пам'ятаю тривалу автомо­більну подорож одного дня разом з Тімом Версом, моїм колегою зі штату Колорадо, під час якої ми мали винятково відверту розмову про політику щодо глобального довкілля всередині Сенату. Ми працювали разом як близькі друзі над