Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— А що отримаю я, окрім того, що цього кепського пива стане трохи менше?

— Коли дурень зустрічає мудрого — завжди має користь. Люди можуть подумати, що у нього є трохи мізків, якщо він сидить із мудрим чоловіком.

— Це знову користь для тебе.

Однак я купив йому пива.

— Якщо вже ти такий досвідчений, може, скажеш мені, що ти знаєш про Людей Змія? Чи для цього мені потрібно виграти в тебе в «короля»?

— У них по дві руки і дві ноги. Уночі вони сплять, а коли прокидаються, йдуть у кущі помочитися. По воді йдуть під вітрилом, по льоду ходять на лижах. Найкраще їх убивати залізом. Дурня легко впізнати по тому, Той, Хто Спить На Дереві, що він ставить дурні питання.

— Де вони живуть?

— На сході, за Землею Вогню. Можна поплисти туди вздовж узбережжя або з іншого боку по фйорду Драґоріни, або ж піти посередині, горами. А навіщо вони тобі?

— Може виявитися, що один із тих, кого я шукаю, потрапив до них.

— Ну тоді жодних проблем. Постав йому поминальний камінь десь біля дороги і випий за його упокій.

— Ні, поки я не побачу його труп.

— Ти швидше побачиш свій власний.

— Мене не так легко вбити.

— Я про це начуваний. Послухай, що я тобі скажу, Той, Хто Спить На Дереві. У такі краї, як Земля Змія, не входять трактами, просячись на ночівлю. Він огорнутий холодним туманом, тож не вір нічому, що тобі там скажуть, чи навіть тому, що сам побачиш.

Але тут не будь таким підозріливим. Розсудливий чоловік знає, кого побоюватися, і вміє відрізнити ворогів від друзів. Якщо хтось запропонує тебе підвезти, скористайся цим. Якщо знайдеш приятеля, не нехтуй ним, якщо він захоче з тобою товаришувати. Не відмовляйся й від гостинності. Наближається осінь, краще мати над головою дах, ніж хмари. Краще сидіти біля вогню, ніж плентатися в мокрому снігу. І, перш за все, не дозволяй відібрати у тебе те, що ти здобув. У Землі Зміїв не приймай необачно ні ковтка води, ні шматка м’яса, ні тіла жінки. І стеж за ногами. Змії кусаються.

Він зазирає в глечик і кривиться, після чого рішуче перевертає його догори дном. Я киваю і йду за наступним. Мені цікаво, що іще розповість мені старий.

Коли повертаюся, буквально за три секунди, лавка біля столу вже порожня. Роззираюся, але Воронової Тіні немає ніде в полі зору. Проте я бачу Ґрунальді Останнє Слово, який стоїть у товаристві молодого Атлейфа. Радісно мені махають. Добре. Принаймні хтось вип’є це пиво.

— Куди пішов той, із ким я розмовляв?

Ґрунальді підводить брови.

— Ти сидів сам. Дивився перед собою, а потім встав і пішов за пивом. Я з тобою привітався, але ти не почув. Не бачив, щоб ти з кимось говорив.

Я дивлюся на них, отетерівши. Атлейф кривить губи в гримасі типу «не дивися на мене, я нічого не бачив» і теж хитає головою.

Я сідаю і відразу відчеплюю від пояса ріг. Ґрунальді знімає кришку з глечика і нюхає вміст.

— Після місяців у морі, — каже, — будь-яке пиво добре. Навіть те, що страндлінґи варять на осіннє віче з цапової сечі, риб’ячих кісток і помиїв. Знають, що мореплавці осушать усі діжки.

— Коли почнеться віче? — питаю я.

— Не знаєш? Воно вже триває.

Відчуваю себе наче у школі. Чому завжди всі все знають, а я — ні. Це наче поганий сон. «До коли потрібно здати хімію? — Ти що, не знаєш? До вчора!» І потім так усе життя.

Я встаю.

— Я повинен туди піти! Я ж вам казав, що декого шукаю. Хотів це там оголосити.

Атлейф хитає головою:

— Це так не робиться. У Колі Каменів вони не дозволять тобі нічого оголошувати. Там відбуваються великі наради стирсманів і найважливіші суди. Там вирішують суперечки між цілими землями. Не можна просто увійти і щось оголосити, тим паче, що ти — чужинець. А малих кіл, де розбирають звичайні суперечки, надто багато. До того ж там повно роззяв. Вони сидять навіть на скелях і деревах, бо хочуть спостерігати за поєдинками. А може, буде й кара. Найми крикуна.

— Кого?

— Він має рацію, — каже Ґрунальді. — Крикуна. Того, хто має гарну пам’ять і гучний голос. Даси йому пару мідяків, і він ходитиме по місту і ярмарку, кликатиме тих, кого ти шукаєш, казатиме, де ти сидиш. Сюди приїжджають люди шукати тих, хто поплив за море і не повернувся, жінки розпитують про своїх чоловіків, люди й самі по собі губляться щомиті, тут же моряків — як оселедців у бочці. Легко знайдеш крикуна, вони строкато вбрані і мають палиці з півнячим пір’ям на кінці.

Тож я наймаю крикуна, одягненого в яскраву куртку, обшиту латками найрізноманітніших кольорів і дзвіночками. Виглядає він як блазень, але дійсно має чудову пам’ять. Уявлення не маю, як він це робить. Головне, що від виду срібного секанця він аж кипить від ентузіазму. Після декількох спроб вигукує повний опис розшукуваних, трохи спотворюючи прізвища, а також цілком зрозуміле повідомлення англійською: «Евакуація! Повертайтеся додому! Рятувальний загін на місці! Шукайте Ульфа Нічного Подорожнього. Станція Мідґаард-ІІ, повертайтеся додому!» Голос у нього немов єрихонська труба. Від першої ж спроби у мене дзвенить у вухах.

Формулювання «rescue team is here» щодо до мене одного — занадто гучне, але я не хочу відбирати в моїх загубленців