Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

бути пожертвуваний для важливої морської справи Медіру, тож я поніс потрійну втрату. По-перше, бо втратив коня, вартого три ґвіхти. По-друге, він був обіцяним приношенням богу. По-третє, той приблуда посміявся наді мною, в’їхавши на моєму коні в місто. Два останніх пункти не можна оцінити. Скажу тобі, Йольґвіре, що цей волоцюга мусить померти, а я повинен отримати назад свою власність. І скажу ще, що нього брехливий язик, оскільки цього коня було обрано для жертви за жеребом жреця Медіра, і він найдикіший. Він не знає сідла, і ніхто його не загнуздав би.

— Ти сам сказав, що Ульф образив тебе, оскільки їздить на цьому коні, — обірвав його Ґрунальді. — Ти нам розповідаєш щось дивне. Цей чоловік, схоже, слабкий на голову, судде. Ми даремно залишили своє пиво.

— Мабуть, ми повинні побачити цього коня, — сказав Йольґвір. — Нехай хто-небудь відправить стражника в будинок Лунфа і приведе тварину сюди.

— Краще цього не робити, — сказав Драккайнен. — Цей кінь уб’є кожного, крім мене, якщо той спробує його відв’язати. Минулої ночі він убив злодія, який пробрався у будинок Лунфа і хотів його вкрасти. Я сам маю його привести. Відправ мене разом зі стражником.

— Ти тоді втечеш! — крикнув Лифдаґ.

— То відправ із ним десяток стражників, або всі ходімо! — розізлився Ґрунальді. — Я й сам не проти побачити коня, вартого трьох ґвіхтів, оскільки ніколи такого не бачив. Може, він сере золотом? Плаває по морю? Бздить голосніше за грім? I як так сталося, що його одночасно можна і не можна приборкати?

Врешті Драккайнен прогулявся до дому Лунфа під наглядом охоронців і повернувся верхи на Ядрані. Побачивши вогонь і людей, що зібралися, особливо Лифдаґа, скакун почав фиркати і порикувати, йти боком і гарцювати, тож Подорожньому довелося його заспокоювати. Він зіскочив на землю, погладив коня по шиї і притулився головою до його лоба.

«Ядран і Вуко разом, — прозвучало в резонаторі. — Ядран не піде. Погана людина не забере. Ядран і Вуко разом».

«Ні, я так не можу, — подумав Драккайнен. — Не віддам його».

— Кінь як кінь, — заявив Ґрунальді. — Може, й вартий трьох шеклів, але не більше. І всі бачили, як Ніт’їсефні на ньому їздить.

— Це твій кінь, Лифдаґу? — запитав Йольґвір.

— Кожен бачить, що Лифдаґів! У нього наші знаки на боці! — верещали люди Годувальника Риб.

Оповісник закону підвівся з валуна, кривлячись і хапаючись за спину на рівні попереку, а потім стукнув палицею об землю.

— Скажу так: ви, люди Солоної Трави, йшли узбережжям. Нічного Подорожнього бачили, коли він в’їжджав південними воротами, а отже, він ішов західним берегом Вларіни. Не могло бути інакше, оскільки в жодного з вас немає човна. А це означає, що він не міг украсти в тебе цього коня на дюнах, оскільки його там не було. Отже, він не відібрав у тебе майно силою і не образив тебе.

З іншого боку, не підлягає сумніву, що це твій кінь і що ти зазнав збитків. Усе вказує на те, що це сталося через силу Того, хто Діє, а закон каже, що подібні випадки вважають такими ж, як ті, що трапилися з волі богів або долі. Як удар блискавки, хвиля на морі або шторм. Хіба що буде схоплено Того, хто Діє. Тому питаю вас: Ульф Нічний Подорожній — Той, хто Діє?

Люди Вогню перезирнулися, але не відповіли нічого.

— Той, хто Діє! — кричали прибічники Лифдаґа. — Кажуть, що він уникнув смерті від чорного плюща в будинку Скіфанара.

— Він швидкий і спритно володіє мечем, — громовим голосом промовив Ґрунальді. — До того ж у нього є голова на плечах! Якщо це означає, що він Той, хто Діє, то у нас, на Землі Вогню, самі лиш Діючі! Скажи мені, оповіснику закону, який закон порушує чоловік, який долає нещастя? Нічний Подорожній не садив того живого плюща із заліза, а всього лише допоміг нам його вирвати, а ще вбив Скіфанара, що й зняло закляття. Усі ми це бачили. Якби він був Тим, хто Діє, то не став би наражатися на смерть, вириваючи плющ якорями і рубаючи його ножем, а спопелив би його піснею богів.

— Отже, не можна встановити, чи Ульф Ніт’їсефні є Тим, хто Діє, — наголосив оповісник. — Тому вважаю, що справа повинна закінчитися відшкодуванням збитку. Однак, коли в справі замішано ображену честь, відшкодування недостатньо. Ульфа покарати неможливо, оскільки він нічого не зробив. Однак суперечка залишилася. Тому вам доведеться вирішити її тут, під Глодом Істини. Вистачить звичайного поєдинку. Такого, де програє той, хто переступить визначену межу або кине на землю меч, або втече за камінь. Тоді його не можна вбивати, але він втратить і коня, і відшкодування збитку, на яке я призначаю п’ять марок срібла.

— Не хочу такого поєдинку! — обурився Лифдаґ. — Тут, перед судом осіннього віче, я маю право вимагати поєдинку в Колі Вогню!

— Ну ні! Це дурниця! — вигукнув Ґрунальді. — Чого ти від нього хочеш? Він сім’ю тобі вибив, чи що? Ти ж його до сьогодні навіть не бачив! Коло Вогню — для месників! Оповіснику закону, ти дозволиш, щоб хтось вимагав права помсти через коня за кілька шеклів?

— Закон лише каже, що кожен має право вимагати Кола Вогню.

— Що за «Коло Вогню»? — запитав Драккайнен, нахилившись до Атлейфа.

— Поле, яке позначають вогнищами, — відповів молодий, — і де б’ються будь-якою зброєю, кому яка до смаку. Входять двоє, виходить один або ніхто. Просто не може бути інакше. Якщо обидва порубають один одного так, що не зможуть далі боротися, їх залишають у колі, поки один не помре або не отямиться настільки, щоб добити іншого. Все це триває стільки часу, скільки знадобиться.

Драккайнен зціпив зуби. Отже, знову або вб’є,