Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

«Думай, — промовив у голові Вуко Левіссон. — Хто не думає, той труп».

Змій стояв із простягнутою рукою, пласко розпрямивши рукавицю. Управляє долонею, зрозумів Драккайнен. Але, Боже, як?!

Довелося реагувати перед самим попаданням, так щоб не залишити часу для коригування. Коли фризбі була за пару кроків, він ударив згори.

В останню мить диск розвернувся по вертикалі й розминувся з його мечем, потім відскочив від землі і, крутячись, немов відірване колесо вантажівки, вистрілилив йому прямо в обличчя.

Драккайнен закрився, продираючись крізь загусле повітря, що перетворилося на ртуть. Пласко підставив свого щита й дозволив диску сковзнути по ньому. У голові промайнуло, що трохи раніше він надколов щит, тому що крутився в інший бік, немов лезо дискової пили.

«Дискова пила — це така пила, що ріже диск», — дурнувато подумав він, падаючи на землю.

Через падіння ручка щита вирвалася з його пальців, і щит, наче в стані невагомості, відірвався від руки, приземляючись серед вирваних шматків дерну.

Він пружиною підскочив із землі. Ахіллесове сухожилля відгукнулося протяжною хвилею знайомого нудотного болю.

«Так воно ніколи не одужає», — промайнуло в голові у Драккайнена.

Диск вилетів за межі Кола Вогню й увірвався поміж глядачами, лишаючи за собою червону хмару розпорошеної крові. Натовп вибухнув вереском.

Драккайнен виконав потрійний стрибок у бік Змія. Він проплив крізь масляне повітря, дивлячись, як супротивник швидше, ніж мав би, лізе у свою сумку. Відштовхнувся правою ногою, маючи попереду ще десяток метрів, і поплив знову, коли пальці Змія схопили новий диск. Ударив іншою ногою об землю, вже знаючи, що не добіжить, коли зігнуте зап’ястя противника випросталося і фризбі ковзнуло в його бік.

Часу не було.

Драккайнен розкрив кулак і дозволив мечу випасти з руки.

А потім ударив рукою в диск згори, підклав другу руку знизу і зловив його між двома долонями. Нога Подорожнього уперлася в землю. Драккайнен розвернув стегна, крутонув у повітрі пірует, перемістив верхню руку, намагаючись не торкатися гострого, як бритва, ріжучого краю диску, після чого схопив його між великим і вказівним пальцями і, продовжуючи обертання, вистрілив ним із-під пахви.

Вони ледь-ледь розминулися, майже торкнулися плечима, а потім на мить обидва завмерли.

Натовп мовчав.

Пальці в металевій рукавичці розпрямилися, черговий диск вислизнув із них і встромився в траву.

Звідкись долинув тихий шум, немов із садового розприскувача.

Із перерубаної навскіс шиї Людини-Змія бив фонтан яскравої артеріальної крові.

Якщо не зважати на це, обидва стояли нерухомо.

А потім у чоловіка в чорному камзолі підігнулися коліна, і він раптово впав на землю — безладно, наче маріонетка. Драккайнен вийшов із бойового режиму.

Просто в гамір натовпу, гул палаючих багать і руде сонце пізнього полудня.

— На пляжі мені немає рівних, — процідив Подорожній і підняв з трави меч. Знайшов щит і, розштовхуючи натовп, пішов із Кола Вогню.

Не стираючи крові, що текла з носа по губі, дійшов до того місця, де лежали його речі і стояв Ядран, і тільки там знепритомнів.

Я прокидаюся в задушливій темряві.

Сиджу, дихаю і дивлюся в темряву. Просто з кошмару, повного змій, крові, трупів і провини.

Справжнє пекло. Це цифрал чистить мій мозок. Я можу ходити і дивитися в дзеркало, можу витримати власну особистість, незважаючи на те, що я щойно вбив людину, можу кепкувати собі з посттравматичного шоку, але ціна цьому — кошмари, гідні Данте.

Нічого не бачу.

Я не зв’язаний, на мені тільки штани. Кісточка виразно розпухла, на моїй долоні — непрофесійно виконана перев’язка з якихось просочених кров’ю ганчірок.

Де я? Це підвал? Підземелля?

Темно.

Пахне сіллю, затхлістю, копченим м’ясом і смолою. Приміщення резонує дерев’яним відлунням, наче нутрощі гітари. Чую десь недалеко плюскіт води — далі протяжний скрип линв, дзвінка луна чиїхось кроків, так наче кінь переступає по дощаному місточку.

Корабель.

Я на кораблі.

Лежу на дерев’яній підлозі, на кількох товстих, але брудних хутрах, кинутих одне на одне.

Загострюю зір і бачу, що трохи віддалік — між шпангоутами, під вигнутим бортом — лежать мої тюки, сідло і торби.

Знаходжу мазь проти забиттів, а ще аерозольну пов’язку та регенераційний комплекс. На щастя, перев’язані вчора рани не відкрилися. Білі смуги перев’язки підтримують, відживлюють, дають рані дихати й лікують. Зате на долоні я заробив укісний шрам від основи вказівного пальця до середини кисті. Мабуть, порізався об той диск.

Як і щовечора. Портативна клініка. Вуко Драккайнен — одноосібний травматологічний загін.

Накладаю ще пов’язку на щиколотку і, майже не кульгаючи, знаходжу собі свіжий одяг, а потім виходжу на палубу.

Я на «вовчому кораблі» Людей Вогню. На палубі в залізному казані тліє вугілля, на ньому лежить решітка, де шкварчать шматки м’яса.

— Це було щось! — кричать, побачивши мене. Хтось дає мені ріг. Я п’ю. У мене досі паморочиться в голові й болять усі м’язи, немов я розвантажив причіп піску вилами.

— Але я сміявся, коли та штука полетіла в натовп!

Але ж у вас, люди, є почуття гумору.

— Ми