Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Брус взяв мене за плече. Обережно, але рішуче:

— Уже час, пане.

— Ні! — крикнув я. — Ще ні! Усі загинули! Дозволь мені хоча б попрощатися з ними. Я не можу втратити ще й Ременя! Я — імператор! — Я вирівняв поставу. — Син Клану Журавля, я не порушу наказу мого батька, але ти підеш зі мною.

— Не тільки ти отримав свій останній наказ, тохімоне. Мій звучав так: «Простеж, щоб вони втекли».

Пролунав гуркіт виламаних дверей. Дошки полетіли на саму середину, між сувоями і килимами. Крізь щілину було видно чорні, лискучі від дощу і крові обладунки — так ніби там клубочилися комахи.

Ремінь махнув руками і скреготливо схрестив вістря, викрешуючи іскри. А потім обернувся і раптово обійняв мене — обережно, щоб не перерізати мені горлянку гострим, як бритва, тризубцем, що стирчав зі щита. І поцілував у чоло.

— Іди, Ромассу, — сказав.

«Іди, моє життя».

Брус потягнув мене за руку.

Розділ 7

Танцюючі Змії

Далека дорога, довгі шляхи,

Довга теж людська туга

Невідомо, чи дійдеш до мети,

Це вирішить доля.

Кораблі Зміїв відпливли. Не знаю — на інший бік фйорду або взагалі забралися звідси. У будь-якому разі в порту їх не видно. Хай кожен і може приїхати на осінній ярмарок, та Людей Змія тут бачити не бажають. Що для мене вкрай невигідно, бо поки що це єдиний слід, на який я натрапив. Треба було б притиснути якогось Змія. Проблема в тому, що вони не схожі на компанійських хлопців.

Я вештаюся набережною і зазираю до багатих обмінників. Серед інших, до гаряче рекомендованого мені Груля Солом’яного Пса. Шукаю речі.

Переглядаю цілі купи дрібничок, від погляду на які у кожного антиквара запітніли б контактні скельця. Запонки, шпильки, ножі, кубки, кресала, амулети, біжутерія. Деякі грубі, інші на диво тонкої роботи. Плетені візерунки нагадують складні вузли на ременях або сплутане коріння. Стилізовані звірі, людські фігури і знаки найдивніших абеток. Литі, ковані, гравіровані та шліфовані. Дива.

Але я шукаю… запальнички. Італійську біжутерію. Губну помаду. Швейцарський ножик. Компас. Прості туристичні гаджети зі спортивної крамниці. Ампули мегапірину. Бінокль. Складані столові прибори з нержавіючої сталі. Зубні щітки. Усе, що завгодно. Жодної електроніки, а лише прості речі, які можуть тут працювати й дивувати. Наприклад, ніж пірнальника міг викликати тут фурор і бути проданим за чималі гроші. Ніж пірнальника — гострий як бритва, плаваючий, у піхвах з чорного і яскраво-жовтого пластика.

Нічого.

Коли питаю про плаваючий ніж, який не треба заточувати, про металеві, але легкі пляшки, в яких гарячий напій залишається гарячим, а холодний не нагрівається, хай би навіть пляшка лежала на сонці, або про скляну маску, в якій видно під водою — зустрічаю погляд, повний співчуття і легкого відсторонення. Ніхто не крутить пальцем біля скроні, але це, мабуть, тому, що в них божевілля не зовсім асоціюється з мозком.

Замість цього мені показують камінь, який завжди показує дорогу, якщо його підкинути вгору; барабан, який закликає вовків, сокиру, яку варто покласти перед від’їздом під ліжко, і тоді це неминуче наведе смерть на коханця дружини.

Дякую.

Я розлучений, обійдуся якось без зграї вовків, а ще глибоко переконаний, що підкинутий угору камінь швидше за все впаде мені на голову.

Наостанок я проходжуся серед прилавків. Оглядаю дивакуватий одяг, видивляюся джинси, светри, парки і куртки з термотексу.

Замість цього є мечі, опущені в порожні діжки, немов парасольки, або підвішені з піхвами на кілочках, кольчуги, розвішані на палицях, вставлених у рукави, ряди шоломів, цілі паркани списів і луків.

Я купую товстий пучок стріл. Цілу в’язку, п’ятдесят штук. Однак на жоден корисний слід так і не натрапляю і врешті опиняюся за столом в компанії печеної половинки якогось птаха та шматка хліба.

Відриваю шматочки м’яса, запиваю пивом і мрію про круасани з джемом. Або про грінки з salata iz hobotnice. Видивляюся Людей Змія. Оті, на кораблі, мали татуювання не тільки на руках, але й на обличчях, були вбрані в усе чорне і мали темне, чимось змащене волосся — може, смолою. Вони відрізнялися від інших.

Однак ті, хто на мене напав, виглядали, як типові тутешні. У коричневому, червоному і в оливковому одязі, як усі тут. Штани, довгі сорочки, якісь куртки. Якби не татуювання і кулони, Зміїв у них було б важко розпізнати. До того ж, вони з’явилися перед тим, як припливли ті кораблі.

Вони носили бороди, а Змії голяться. Однак зазвичай тут носять коротку щетину. Такої бороди можна відростити за тиждень. І розгледіти, свіжа вона чи підстрижена, не можна. Схоже, мої мертві приятелі намагалися розчинитися в натовпі.

— Купи мені пива, Той, Хто Спить На Дереві, — чую скрипучий, різкий голос.

— Радий тебе бачити, Воронова Тінь. Що, справи йдуть погано?

— Ні, але якщо я вже тебе зустрів, то нехай з цього буде принаймні хоч якась