Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Суди, оповіснику. Чи варто, щоб хтось гинув через коня? — запитав Драккайнен. — Я ніколи не бачив цієї людини. Він для мене нічого не значить. Я не хочу його вбивати. Я запропонував йому відшкодування. Чого він іще від мене хоче?

— Якщо він бажає Кола Вогню — у нього є на це право, — вирішив Йольґвір, — адже тоді обидва ризикують однаково. Тому ось моє рішення: Коло Вогню!

— Я не можу віддати йому коня, — розлючено гаркнув Драккайнен до Ґрунальді. — Я сам його приборкав і знаю, що кінь уб’є його і втече до мене.

— Швидше він уб’є коня, щоб тобі досадити. Утім, він коня й не бажає. Йому хочеться битися. Схоже, ти залив йому сала за шкуру, — відповів Ґрунальді. — Зарубай його — і по всьому. Ти ж упораєшся з таким товстим скунсом?

— Не хочу мати його смерть на своїй совісті.

— Таких речей не вибирають. Та й життя такого хробака — невеликий тягар. Світ відразу стане кращим.

Принесли мішок зі зброєю, розлючений Драккайнен вдягнув повне спорядження, разом із шоломом і півпанцирем, а багаття тим часом уже розпалили. Їх було вісім, на відстані трьох метрів одне від одного. Новина про поєдинок у Колі Вогню вже встигла облетіти натовп, і нудна суперечка про вкраденого коня раптово набула популярності. Поле битви оточила чимала юрба, і приятелям довелося силою прокладати Драккайнену дорогу.

Його противник уже стояв у колі, і, на здивування Подорожнього, це був не Лифдаґ. Посеред вогнищ стояв якийсь високий худий чоловік у чорному плащі з каптуром. Його руки були складені на грудях, обличчя ховалося в тіні. Не було видно жодної зброї.

— Хто це?! — запитав Вуко Йольґвіра, який знову сидів на валуні, вказавши мечем на постать. — Де той, хто мене викликав?!

— Зброя Лифдаґа — його боєць. Якщо той захотів увійти в Коло Вогню замість нього — це його справа. Тепер ви обидва переступили Коло, і з нього вийде тільки один.

Виходу не було.

Драккайнен підтягнув ремені і поправив на голові шолом. Гамір натовпу, приглушений глибоким, по самі вуха, шоломом, звучав як шум прибою.

У нього були погані передчуття. І, перш за все, він не хотів нікого вбивати.

Вийняв меча і встромив його в землю, потім присів на хвилинку в позиції дзадзен, намагаючись очистити розум і перетворитися на машину для вбивства. Почувався ошуканим, роздратованим і втомленим. Фатальний коктейль для такої ситуації.

Не вийшло. Думки тріпотіли в голові, ніби зграя воронів.

Супротивник стояв із широко розставленими ногами і дивився з-під каптура, нерухомий, мов скеля. Де його зброя? Чому він хотів увійти в Коло Вогню? Це серйозна справа. Чому ж він такий спокійний? У чому тут справа?

Вуко вдихнув носом і видихнув ротом. Ібукі. Енергія ци. Шлях восьми кілець. Шлях воїна. Бла-бла-бла.

Хрінь.

Він підскочив, випростовуючи ноги, вихопив меч і взяв щит за ручку.

«Ти не обираєш ані часу, ані місця, ані супротивника — це вони вибирають тебе», — сказав Левіссон.

Власне дихання шуміло під шоломом, немов у відрі. Противник досі не рухався, тільки похмуро поглядав. На ньому були залізні рукавиці, що сягали ліктів. Душитель якийсь, чи що?

— Ти не знаєш могутності темної сторони Сили, Люку, — сказав йому Драккайнен. Помітив, що, мабуть, був розлючений, бо мимоволі почав насміхатися. Завжди так було.

Той без поспіху розстебнув плаща і дозволив йому повільно впасти на землю. Мав зиґзаґоподібні татуювання на обличчі і руках, а зачесане назад довге волосся, заплетене у вузькі косички, було просякнуте дьогтем. Був убраний у чорну шкіряну жилетку, а на грудях мав амулет, схожий на спіраль ДНК чи символ медичної служби. Танцюючі змії. Він із хрускотом розправив пальці в металевих рукавичках, а потім ударив кулаком об долоню і засунув руку в шкіряний напівкруглий мішечок на поясі, звідки дістав сяючий диск розміром із середню піцу. Натовп зашумів.

Супротивник примружив паскудні жовтуваті очка й зашипів, показуючи надрізаний на кінчику роздвоєний язик, пофарбований чимось чорним.

— Чудово. Ти, я і фризбі, — процідив Подорожній. — На життя чи на смерть.

Прискорення вдарило в його вени ще до того, як той кинув диск. Звісно, одним рухом зап’ястя, точно як на пляжі.

Гул натовпу розтягнувся в глухе бурчання, а диск розтинав повітря, обертаючись навколо своєї осі. Летів він трохи швидше, ніж повинен був, і прямував у бік Драккайнена вигнутою висхідною траєкторією. Чоловік-Змій стояв нерухомо з витягнутою рукою і розчепіреною долонею.

Драккайнен розрахував траєкторію польоту диска і вивернувся в протилежний бік. Таке ухилення — найкраще, хоч і важке. Не від атаки, а до неї. На мить небезпека зросла, а потім траєкторії розминулися.

Теоретично.

Диск помітно затремтів у повітрі, після чого почав кренитися і повертати в бік Подорожнього.

Той не встиг злякатися, але ухилився в останній момент. Летюче вістря лизнуло його щит, залишивши помітну подряпину, знову затремтіло в повітрі і відхилилося догори, пройшло дугою і впало просто в металеву рукавицю противника. Удар у щит ледь не повалив Вуко на землю.

«Він цим керує, — подумалося Драккайнену. — Я встиг, оскільки я поки що далеко. У нього їх іще кілька. Він не дасть мені навіть підійти. Можна забути про крав-мага, айкідо і фехтування. Тут потрібен револьвер».

Диск вилетів із руки Змія і полетів, цього разу пласко, майже на рівні колін. Натовп відреагував розтягнутим басовим гудінням, із запізненням майже в три