Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Натомість скидалося на те, що він стояв край якоїсь родючої рівнини, що простягалась у безкраю золоту далечінь під неозорою аркою золотого склепіння. Ген удалині, в імлистому сяйві, він помітив якісь невиразні громаддя, що здіймалися в небо і могли бути шпилями, банями і фортечними валами. Коло самих його ніг лежала рівна лука, вкрита тонким шаром кучерявого й зеленого, наче патина, дерну; дерен той де-не-де всіяний був дивними квітами, які під уважним поглядом юного пастуха, здавалось, оберталися та рухалися, ніби живі очі. А за лукою на відстані руки розкинувся подібний до саду гай з високими та вельми розлогими деревами, серед пишного листя яких юнак угледів незліченні темно-червоні плоди, що вогнем палали на зеленому тлі. На рівнині, судячи з усього, не було ані сліду людського життя; і не було навколо жодного птаха, який би літав у вогнистому повітрі чи сидів, вмостившись на гіллі, що вгиналося під вагою плодів. І не лунало тут жодного іншого звуку, крім шиплячого зітхання листя на важкому від пахощів вітрі: звуку, в якому вчувався невловний, тривожний півтон, подібний до того, який може утворювати сичання численних невидимих змійок.
Для хлопця з випаленого сонцем горбистого краю ці землі, що відкрилися за брамою каверни, були справжнім райським садом незнаних втіх, які вабили його обіцянкою вкритих плодами гілок і встеленої зеленою травою землі. Але якийсь час його втримувала на місці дивність усього цього становища і відчуття якоїсь химерної та надприродної життєвої сили, якою було сповнено весь цей краєвид. Здавалося, що пластівці вогню злинали з височини і танули у струменях повітря; трави звивались у відразливих корчах; квіткові очі відповідали на погляд юнака пильними поглядами; дерева пульсували, ніби замість соку в них струменів криваво-червоний іхор238, а серед листя дедалі гучніше та різкіше лунав схожий на гадюче сичання призвук.
Але, попри всю таємничість цього довкілля, Зітру стримувала лише думка про те, що така прекрасна й родюча земля мусить належати якомусь власникові, який ревно боронить своє майно і буде обурений його вторгненням. Хлопець насторожено оглядав безлюдну рівнину, а тоді, гадаючи, що ніхто за ним не спостерігає, піддався прагненню, яке пробудили в ньому ті розкішні червоні плоди.
Коли юнак побіг уперед, прямуючи до найближчих дерев, дерник під його ногами пружинив, як живий. Гілля дерев нависло над ним, схиляючи донизу сяйливі кулі. Зітра зірвав кілька найбільших плодів і ощадливо сховав їх за пазуху своєї пошарпаної сорочини. А тоді, не в змозі довше опиратися пожаданню, він підніс один з плодів до вуст. Шкірка легко луснула під його зубами, й здалось юнакові, немовби то королівське вино, солодке та міцне, полилось йому до рота з ущерть повної чаші. Й відчув він, як у горлі та у грудях йому швидко розлилося тепло, що майже його задушило; і дивна пропасниця охопила його, заспівала йому у вухах і скаламутила чуття. Але все це швидко минулося, і хлопець, здригнувшись, скинув із себе те очманіння, зачувши звук голосів, які немовби спадали з небесної височини понад деревами.
Він умить збагнув, що голоси ті не були людськими. Вони сповнили хлопцеві вуха ніби гуркотом лиховісних барабанів, який розлягався важкими загрозливими відлуннями; втім, скидалося на те, що голоси промовляють виразні слова, хоча й якоюсь незнаною мовою. Поглянувши вгору поміж грубим верховіттям, юнак побачив картину, що пройняла його жахом. Дві величезного зросту істоти, високі, як сторожові вежі горян, стояли, здіймаючись поміж верхівок поближніх дерев, які сягали їм до пояса. Вони з’явилися, немовби викликані якимось чаклунством із зеленої землі чи із золотавих небес, адже годі було й сумніватися, що купки дерев, змізернілі до рівня кущів на тлі їхнього громаддя, нізащо не приховали б їх так, щоб Зітра їх не помітив.
Ті постаті були повністю закуті в чорні обладунки, тьмаві та похмурі, — такі могли носити демони на службі Тасайдона, володаря бездонних попідземних світів. Зітра відчув певність, що вони його вже побачили, і, либонь, незбагненна їхня розмова стосувалася його присутності. Хлопця бив дрож на думку про те, що він удерся до садів у володіннях джинів. Його дедалі сильніше жахав вигляд цих гігантських постатей, адже під налобниками схилених до нього темних шоломів юнак не зміг розгледіти жодних рис, лише подібні до очей цятки жовтаво-червоного полум’я, невпинні, наче болотяні вогні, рухалися туди й сюди у бездонній тіні там, де мали б бути обличчя.
Зітрі здалося, що рясне листя не зможе правити йому за укриття від пильних поглядів цих істот — вартових краю, до якого він так необачно вдерся. Хлопця вщерть сповнювало усвідомлення провини: шипіння листя, низькі, схожі на гуркіт барабанів голоси велетів, квіти, подібні до очей, — усе це ніби звинувачувало його у порушенні меж чужих володінь і крадіжці. І водночас юнак був спантеличений дивною та незвичною непевністю щодо власної особи: якимось чином він був не козопасом Зітрою... а кимось іншим… хто знайшов цей осяйний край садів і скуштував від криваво-темного плоду. Ця чужинська самість не мала ймення чи вираженої пам’яті, одначе серед зворохоблених тіней його розуму мерехтіло сум’яття вогнів і лунало бурмотіння нерозрізненних голосів. І знову відчув юнак те химерне тепло і лихоманку, яка охопила його одразу по тому, як він скуштував той плід.
Від усього цього марева Зітру пробудив спалах мертвотно-блідого світла, що, розітнувши повітря, сягнув до нього крізь верховіття. Згодом він ніколи не мав певності, чи то блиставиця креснула з-попід ясного склепіння, а чи то одна із закутих в обладунки істот змахнула своїм велетенським мечем. Світло обпекло йому очі, затьмарило зір. Зітра відскочив, пойнятий нестримним страхом, і збагнув, що біжить, напівзасліплений, тікаючи геть відкритим дерником. Крізь вихор кольорових блискавиць, який кружляв перед його очима, хлопець розгледів у височенній прямовисній скелі отвір печери, крізь який він нещодавно потрапив до цієї місцини. Він почув за спиною гуркіт, схожий на звуки літнього грому… чи на сміх коло́сів.
Не зупиняючись, аби підібрати гілку, яка ще й досі жевріла, покинута ним коло входу, Зітра не гаяв часу і прожогом кинувся у темну печеру. Крізь стигійський морок, що панував усередині, він спромігся навпомацки знайти шлях нагору небезпечним схилом. Похитуючись, спотикаючись і набиваючи синці на кожному кроці, хлопець зрештою дістався виходу назовні, у потаємну долину, сховану за пагорбами Сінкору.
На свій жах і подив, юнак виявив, що за час його відсутності у світі поза межами печери вже запали сутінки. Зорі висипали над лиховісними стрімчаками, які, немов стіни, оточували долину, а небеса барви згорілого пурпуру були прохромлені гострим рогом місяця кольору слонової кості. Досі боячись, що велетенські вартові будуть його переслідувати, а на додачу передчуваючи гнів свого дядька, Зітра поквапливо рушив назад, до озерця,
