Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

страхіття з жереб’ячими ногами, яке лежало мертве, з копитами, що повільно чорнішали; і не почув він стогонів дівчини Обекси, яка, ще й досі жива, лежала коло тієї почвари. Однак його погляд привабило до себе діамантове дзеркало, яке стояло обіч вівтаря, підтримуване пазурами залізних чорних василісків; і, наблизившись до дзеркала, він побачив у ньому обличчя, яке більше не впізнавав за своє. І оскільки зір його був затьмарений, а мозок оповивало мінливе павутиння мани, Намірра прийняв те віддзеркалення за обличчя імператора Зотулли. Невситима, як полум’я самого Пекла, здійнялась у ньому його давня ненависть; і вихопив він зачарованого меча та заходився рубати ним відображення у дзеркалі. Час від часу через прокляття, що лежало на ньому, і через те нечестиве переселення душ, до якого він удався, здавалося Наміррі, що він є Зотуллою, який воює з некромантом, а вже у наступній хвилі шаленства був Наміррою, котрий разить імператора; а тоді, не маючи імені, бився з безіменним ворогом. І вже невдовзі чаклунський клинок, хоча й був загартований із промовлянням грізних заклять, зламався при самому руків’ї, і, поглянувши на відображення, побачив Намірра, що воно й досі неушкоджене. Тоді, ревучи на повен голос прадавні руни, напівзабуті руни щонайжахливішого прокляття, недієві через його власну непам’ять, він і далі гатив у дзеркало важким руків’ям меча, аж поки рунічні сапфіри та опали потріскались в оправі, повипадали з неї та дрібними уламками розсипалися коло його ніг. 

Обекса, конаючи на вівтарі, побачила, як Намірра б’ється з власним відображенням, і це видовище викликало у неї напад безтямного сміху, схожого на передзвін потрощених кришталевих дзвонів. А невдовзі, перекриваючи її сміх, перекриваючи прокльони Намірри, до них, немовби далекий стугін грому, що швидко наближається, долинув гуркіт, здійнятий копитами макрокосмічних жеребців Тамоґорґоса, котрі вертали до безодні — через Зайлак, щоб, скачучи Уммеосом, розтоптати і той єдиний дім, який вони раніше пощадили236. 

 

 

Зітра 

 

 

 

Підступні й розмаїті тенета того Демона, що переслідує свого обранця від народження до смерті й від смерті до народження, впродовж численних життів. 

Заповіти Карнамеґоса 

 

 

Свої сонця, неначе полум’яних червоних жеребців, виснажливе літо довго випасало на мишастих пагорках, які припали до землі перед Микразійськими горами у глушині в найсхіднішому закутку Сінкору. Потоки, що брали початок на гірських вершинах, перетворилися на тоненькі нитки чи на глибоко запалі ставки, розкидані на чималій відстані один від одного; гранітові брили полущилися від спеки, голий ґрунт укрився тріщинами та розколинами, а низькі, вбогі трави вигоріли до самого коріння. 

І сталося так, що хлопець на ймення Зітра, який стеріг чорних і рябих кіз свого дядька Порноса, був змушений щодня далі ходити за підопічною йому отарою видолинками й вершинами пагорбів. Аж ось одного пообіддя наприкінці літа він прийшов до глибокої, оточеної стрімчастими скелями долини, до якої раніше ніколи не навідувався. Тут було прохолодне й тінисте гірське озерце, живлене водою якихось прихованих джерел, а скелясті схили навколо озерця були вбрані у пишні шати зілля і чагарників, які ще не цілком утратили свіжу весняну зеленість. 

Здивований і зачарований, юний козопас подався до того прихованого раю за своєю отарою, яка вже побігла туди навскач. Було малоймовірно, щоб Порносові кози розбрелися куди-інде з такого доброго пасовиська, тож Зітра не завдав собі клопоту надто їх пильнувати. Заворожений довкіллям, він почав досліджувати долину, спершу втамувавши спрагу чистою водою, що іскрилася, мов золоте вино. 

Ця місцина видалась йому справжнім королівським садом. Тут усюди були нові чари, які манили його вперед: помилувані жорстокими сонцями квіти — крихітні й бліді, наче вечірні зорі; молоді пряні пагони папороті, подібні до різьбленого жаду237, росли у вільготному затінку кам’яних брил; і навіть трохи їстівних помаранчевих ягід, які, хоча пора їхня вже минула, ще й донині затрималися у цьому гожому всамітненому сховку. 

Геть забувши про ту відстань, яку він уже подолав, і про гнів Порноса, який спіткає його, якщо отара запізно повернеться на вечірнє доїння, хлопець поблукав звивистим проходом углиб долини між стрімчаками, що її захищали. Скелі обабіч ставали чимдалі суворішими та дикішими, долина звужувалася, і невдовзі він дістався її краю, де подальший шлях заступала скеляста стіна. Одначе там юнак знайшов дещо таке, що привабило його навіть сильніше за квіти, папороті та ягоди. 

Просто перед собою, біля підніжжя прямовисної скельної стіни, він помітив таємничо роззявлену пащу каверни. Здавалося, що скеля розверзлася лише нещодавно, перед його приходом, адже краї розколини були виразно окреслені, а тріщини, що розбіглися кам’яною поверхнею навколо неї, ще не встиг загарбати мох, який рясно ріс усюди. З виступу розколотої скелі над каверною стриміло хирляве деревце, чиї нещодавно поламані корінці висіли у повітрі, а стрижневий корінь уперто чіплявся за кам’янисту землю коло ніг Зітри, з якої, вочевидь, те дерево раніше росло. 

Зачудований і сповнений цікавості, хлопець зазирнув у принадний морок каверни, з якої невідь-чому повіяло лагідним духмяним повітрям, яке торкалося його обличчя, неначе запашне зітхання. Повітря було сповнене дивовижних запахів, яких він раніше не відчував ніде, крім опівнічних снів, і які навіювали спогади про важкий дух храмових пахощів, про млість і розкіш опійного квіту. Вони бентежили чуття Зітри і водночас вабили його обіцянкою небачених донині дивовиж. Здавалося, що та каверна була брамою і вела до якогось недовідомого світу — і браму цю відчинили навмисне для того, щоб дозволити йому увійти досередини. Зітру, який від природи був відчайдушний та обдарований багатою уявою, не віднадили ті страхи, які хтось інший міг би відчути на його місці. Пересилений нездоланною допитливістю, він незабаром увійшов до печери, прихопивши із собою суху смолисту гілку, що впала з дерева у скелі й правила йому за смолоскип. 

Щойно хлопець увійшов до печери, його проковтнув вигнутий нерівною дугою прохід, що спадав донизу, неначе горлянка якогось страхітливого дракона. Полум’я смолоскипа бурхало, тріпотіло й курилося димом у подувах духмяного вітру, що дедалі дужче повівав із незнаних глибин. Нахил печери став небезпечно крутим; але Зітра продовжив розвідку і спускався все нижче, намацуючи ногами подібні до сходинок виступи та кам’яні приступки. 

Його, наче сновидця уві сні, цілковито поглинула таємниця, на яку він допіру натрапив; і жодного разу не згадав юнак про свій занехаяний обов’язок. Він геть утратив лік часу, що пішов на спуск. А тоді його смолоскип зненацька згас у пориві гарячого повітря, що дмухнув на хлопця, ніби різкий видих якогось бешкетного демона. 

Хлопець непевною ходою прямував крізь пітьму, наосліп шукаючи на небезпечному схилі опори для ніг, і чари, що зневолювали його, на якусь мить розвіялися. Зітра відчув напад чорної паніки, але перш ніж йому вдалося наново запалити задмуханий смолоскип, він побачив, що ніч, яка його огортала, не була цілковитою, а пом’якшувалася тьмяним, золотавим світляним мерехтінням, яке сіялося з якихось підземних глибин. Забувши свою тривогу у новому подиві, він продовжив сходження вниз, до того таємничого світла. 

Діставшись підніжжя того довгого схилу, Зітра пройшов крізь низький отвір каверни і ступив у сяйво, яскраве, наче сонячне проміння. Засліплений і збентежений, хлопець якусь хвильку гадав, ніби ті підземні блукання вивели його назад і що він опинився просто неба в якомусь краї поміж Микразійських гір,