Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Немов людина, що грузне і тоне у сморідній, оповитій ніччю драговині, почув імператор голос Намірри:
— Видається, що мої танцюристи тебе не тішать. Тож зараз я явлю тобі видовище, найбільш гідне королівської особи. Підведись і йди за мною, адже то буде видовище такого штибу, що за кін йому має правити вся імперія.
Зотулла та Обекса підвелися з крісел, неначе сновиди. Не озираючись назад ані на фантомів, які прислуговували їм за столом, ані на залу, в якій ще й досі вистрибували танцюристи, вони пішли слідом за Наміррою до алькова за вівтарем Тасайдона. Звідти, підіймаючись колами гвинтових сходів, вони, зрештою, дісталися широкого та високого балкона, котрий виходив на Зотуллин палац і з якого відкривався вид згори на дахи міста, що простягались удалечінь, аж до небосхилу, за який опускалося вечірнє сонце.
Здавалося, ніби за тим пекельним бенкетуванням і розвагами проминуло кілька годин, адже день уже добігав кінця, і сонце, яке вже зникло з очей за імператорським палацом, смугувало неосяжні небеса кривавими променями.
— Уздри, — мовив Намірра, додавши ще якесь незнане слово, що на нього кам’яне громаддя дому озвалося двигтінням, неначе ґонґ після удару.
Балкон трохи нахилився, й Зотулла, поглянувши понад балюстрадою, побачив, що дахи Уммеоса під ним зменшуються та ринуть униз. Йому видалося, немовби балкон злітає до небес, у страхітливу височінь, і він озирає згори бані власного палацу, будинки, зорані ниви, пустелю, що розкинулася вдалині, та величезне сонце, яке вже низько опускалося до краю пустелі. Й Зотуллі запаморочилось у голові; й повіяли на нього потоки холодного повітря, що вирували у небесній височині. Одначе Намірра промовив іще одне слово, і балкон спинився.
— Подивись як слід, — сказав некромант, — на ту імперію, яка була твоєю, але більше твоєю не буде.
А тоді, простягнувши руки до сонця, що заходило за обрій, він вигукнув дванадцять імен, які міг промовити вголос лише той, хто готовий приректи себе на вічне прокляття, а після них прорік жахливе прикликання: Ґна падамбіс девомпра тунґіс фурідор авораґомон.
І, здавалося, тієї ж миті над сонцем нависли великі ебеново-чорні грозові хмари. Розлігшись усім видноколом, ті хмари набрали форми велетенських чудовиськ із головами та кінцівками, які дещо нагадували голови і ноги жеребців. Сповнюючи імператора жахом, вони здійнялися дибки та розтоптали сонце, неначе згаслу жарину, а тоді, помчавши наввипередки, немовби на якомусь іподромі титанів, і розпросторюючись дедалі ширше та вище, посунули в напрямку Уммеоса. Їхній появі передував низький рокіт, який віщував невідворотну загибель, а земля помітно здригалася, і збагнув Зотулла, що то були не безплотні хмари, а справжні живі істоти, які наближалися, аби втоптати цей світ у безмір макрокосму. Відкидаючи тіні на багато ліг перед собою, коні, немов одержимі дияволом, увірвалися до Зайлаку, і їхні ноги, неначе гірські стрімчаки, що падали з небес, обрушувалися на оази та містечка окраїнних пустель.
Вони прийшли, немов ураган, який зринає в небо численними вежами вихорів, і здалося, ніби світ похилився під їхньою вагою й поринув у безодню. Застиглий, немов обернений чарами на мармур, стояв Зотулла, споглядючи, як його імперія перетворюється на руїну. А гігантські жеребці наближалися, з немислимою швидкістю женучи вперед, і дедалі гучніше лунав гуркіт їхніх копит, які вже почали плюндрувати сади, що рясніли плодами, та зелені поля, що розкинулися на багато миль на захід від Уммеоса. І тіні жеребців спиналися небосхилом усе вище, ніби лиховісний морок затемнення, аж поки вкрили собою весь Уммеос; і, підвівши погляд угору, імператор побачив їхні очі, що пильно дивилися долу з височини між землею та зенітом, як лиховісні сонця, що сяяли серед купчастих хмар.
І тоді в чимдалі густішому мороці почув він голос Намірри, який перекривав той нестерпний громовий гуркіт, волаючи в божевільному тріумфі:
— Знай, Зотулло, що я прикликав коней Тамоґорґоса, володаря безодні! І коні ці розтопчуть твою імперію так, як твій румак колись потоптав і потовк копитами хлопчину-жебрака на ймення Нартос. І довідайся також, що хлопчиною тим був я, Намірра!
Й Наміррині очі, сповнені марнославства, безуму та згуби, палали, неначе злостиві лиховісні зорі в годину, коли вони сягнули найвищої своєї точки.
Зотуллі, геть очманілому від жаху та тривоги, некромантові слова видалися щонайбільше різкими пронизливими обертонами у ревищі тієї нищівної бурі; і він їх геть не зрозумів. А жахливі копита обрушилися на Уммеос, нищили незломні дахи та водномить розбивали й обвалювали міцно муровані кам’яниці. Чудові храмові бані було розтрощено, як черепашки абалонів233, а величні маєтки зруйновано та втоптано в землю, неначе гарбузи; й домівка по домівці місто було розтоптано дощенту з таким звуком, немовби молоти брязкали об ковадла циклопів, і з таким тряскотом, ніби цілі світи розвалювалися, перетворюючись на хаос. Далеко внизу, на потемнілих вулицях, метушилися, мов ті мурашки, люди та верблюди, але врятуватися втечею не могли. Й копита раз у раз невблаганно здіймалися та опускалися, допоки половина міста обернулася на руїну і над усім запанувала ніч. Палац Зотулли було розтоптано, і передні ноги коней уже манячили врівень із балконом Намірри, а їхні голови здіймалися над ним на страхітливій висоті. Здавалося, що зараз ті коні стануть дибки й потопчуть копитами дім некроманта, але тієї миті їхній табун розділився, проскакавши праворуч і ліворуч чаклунової оселі, й скорботне мерехтіння долинуло від сонця, що низько висіло над обрієм; і коні помчали далі, витоптуючи ту частину Уммеоса, що лежала на сході. А Зотулла з Обексою та Наміррою дивилися згори на руїни міста, що скидалося тепер на всіяну черепками купу сміття, і чули, як даленіє катастрофічний гуркіт копит, що прямували до східного Зайлаку.
— Оце було прегарне видовище, — прорік Намірра. А тоді, розвернувшись до імператора, додав злостиво: — Не думай, ніби я закінчив із тобою, чи що твою долю вже вирішено.
Балкон, здавалося, поринув униз і повернувся на свою колишню висоту, проте й досі підносився над укритим черепками руйновищем. І тоді Намірра схопив імператора за руку й попровадив його з балкона до внутрішнього покою, а Обекса безмовно пішла за ними. Серце в імператорових грудях було розчавлене, розтоптане тим лихом, і розпач тиснув на нього важким тягарем, неначе мерзенний інкуб, який сидить на плечах людини, загубленої десь у краї проклятої ночі. І не відав він, що на порозі покою його розлучили з Обексою, і що кілька Намірриних створінь тінями вигулькнули перед дівчиною та примусили її спуститися сходами разом із ними, а йдучи, заглушили її гучні крики своїми зотлілими поховальними покровами.
Покій, до якого Намірра припровадив імператора, некромант використовував для відправи найнечестивіших обрядів і алхімічних перетворень. Промені ламп, які його освітлювали, були шафраново-червоні, немовби пролитий іхор234 дияволів. Їхнє сяйво лилося на алюделі, тиглі, чорні атанори та аламбіки, призначення яких навряд чи
