Чорна магія для „чайників”. - Мирослава Горностаєва

Рівно опівдні він перетнув проспект Ілліча і підійшов до невеличкої кав’яреньки з недорогих, що мала назву «Чародійка». Влітку її нечисленні відвідувачі розташовувались на пластмасових стільцях просто на тротуарі під синіми тентами з рекламою пива «Бори- сфен», де мали задоволення дихати не тільки смородом Промзони, до якої звідси можна було доїхати маршруткою за десять хвилин, але й вихлопними газами з автобусної зупинки. Втім, на сморід і дим аборигени Z вже давно дивилися як на неминуче зло, типу зимових холодів, підвищень цін та виборів до Верховної Ради.

Дружину, чи, швидше вже колишню дружину він спершу не пізнав. Тільки коли його гукнула на ім’я дама в строгому брючному костюмі чорного шовку, він рушив до столика, орієнтуючись на голос.

— Ти відпросилася з роботи? — спитав, присаджуючись.

— Я у відпустці, - озвалася жінка. Він продовжував роздивлятися її так, наче бачив уперше.

— Ти така гарна…

— Дякую.

— А де Влад?

— У мами…

Щось тут було не так… Його колишня трохи схудла, в очах грали давно забуті веселі блискітки. Навіть темні кола під очима — тавро серцевої хвороби, поблідли і мали вигляд вміло накладених тіней. Він раптом зрозумів, що йому муляє — відчуття, що це лише спогад про спечне літо шестирічної давності.

— Коли ми познайомились вперше, — пробурмотів він.

— Авжеж, — сказала жінка, — сьогодні якраз річниця.

— Ну, і що ти оце надумала? — сказав він голосом різновиду «спокійна мужність».

— Трапилася щаслива нагода, — пояснила благовірна, — моя подруга, та, що вийшла заміж за італійця, дозволила мені жити в її хатці. Звісно, це малосімейка, але кухня окрема, навіть туалет і душ свої. І приватизована, так що мене ніхто не турбуватиме. Леся навіть не братиме з мене грошей, аби я оплачувала рахунки.

Він кивнув, подумки бажаючи жінчиній подрузі утопитися в Тибрі. Якби не оця дурна нагода, дружина сиділа би зараз удома. Коли б після кожного вияснення стосунків вона йшла геть, то певне, дібралась би уже до Києва пішки.

— Нам потрібно пожити окремо, — говорила тим часом дружина, — і подумати…

— Якщо ти вважаєш, що я тебе благатиму… — почав він.

— Мені не потрібно, щоб ти мене благав, — погідний жінчин настрій явно не хотів псуватися, — на розлучення я не подаю. Хочеш подати ти — твоє право. І вияснювати зараз, хто з нас в чому винний, я не бажаю.

Вона дістала з сумочки пачку «More» і запальничку.

— Ти ж кинула палити… Серце…

— А тепер знову почала, — ще більше чомусь розвеселилась жінка, — і палити, і сміятись… І навіть співати.

Він скривився. Голос дружина мала добрий, а ось слух…

— …не ідеальний, — закінчила вона.

— Ти читаєш думки?

— За п’ять років навчилася. Давай краще вип’єм… за любов.

Вино вона замовила ще раніше. Два келишки. Собі біле, йому червоне. І піццу.

— Ти хотів, — сказала, зробивши ковточок, — ідеальну дружину. Я не є ідеальною. Я звичайна баба з купою недоліків. Але ці недоліки — частина мене… Як і погана звичка мати багато в чому власну думку. Я не вмію прикидатись. І не в змозі перейняти твої смаки в усьому… В житті, в одежі, в господарстві. Жіночі журнали, які ми, банківські дівчата, гортаємо у перерву, водно радять поступатись і пристосовуватись. Не кожна зможе і це, але ж тобі мало, аби я просто поступилася своїми смаками і звичками. Ти хотів, аби я замінила себе тобою… Стала твоїм клоном, двійником. А Влад — маленьким двійником маленького тебе. Щоб не просто пила з тобою за компанію червоне вино, а визнала, що воно краще за біле.

— У чоловіка й дружини, — сказав він, — мусять бути однакові смаки. А ти все хочеш бути незалежною.

— Я хочу просто відпочити, — відповіла жінка і загасила сигарету в пластиковій попільничці, - у мене хворе серце, і я втомилась… Навідуй нас, телефонуй… Влад буде радий тебе бачити, хоч ти і пожбурив у сміттєве відро його «Гаррі Поттера» Книжку я ледве привела до ладу. Тобі б радіти, що дитина в п’ять років вже таке читає…

— Аби він читав щось пізнавальне… Ну, про комах… про природу.

— Всьому свій час… Бувай… Мені ще треба зайти до крамниці…

Чоловік мовчки підвівся і подався через проспект туди, де тупцювали у чергах на маршрутки мешканці Острівного мікрорайону.

***

Квартира зустріла його незвичною тишею. Не шкварчало на плиті, не верещав радісно син… Жінка забрала з собою лише одежу і книги. Видно, та чортова Леся залишила їй хатинку з меблями. Зникли і Владові іграшки. Тільки під подушкою віднайшовся вже досить заяложений жовтий вухатий заєць з очима — ґудзиками.

— Перебіситься і вернеться, — сказав він зайцю, — взагалі, вона навіть підлогу вимити не вміла як слід… І нічого не могла зробити… ідеально.

Мимоволі обернувся. Останні кілька місяців, коли «Титанік» їхнього подружнього життя бадьоро йшов на дно, дружина хапалася за валідол при одному слові «ідеально».

Та в їхній двокімнатній «хрущобці» й далі панувала тиша. І ідеальний лад, створений ним самим.

— Комп’ ютер оце купили, — знову пожалівся він зайцю, — в кредит… Чого їй треба… Не палю, не п’ ю, навіть футбол не дивлюся…

Заєць мовчав… Чоловік взяв пакет і вийшов з порожньої квартири.

Він вважав, що з житлом їм пощастило. Острівний мікрорайон розташувався на правому березі Ріки, навпроти Острова, через що і отримав таку назву. Дим з Промзони сюди майже не долітав. Ось тільки їздити на роботу було далеченько і недешево.

На невеличкому базарчику навпроти будинку він купив овочів і затримався біля бабусі у старосвітській білій хустинці. Бабуся торгувала старими книгами всі ці роки, що вони тут жили. Де вона