Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Наказую тобі випити цей трунок до дна.
Зотулла, боячись, що рідина в його келиху була отрутою, завагався, не наважуючись пити, а некромант зміряв його вбивчим поглядом і голосно крикнув:
— Чи ти страшишся зробити так, як я? — і по цих словах підніс келих до своїх губів.
Тож імператор випив той трунок, немовби змушений скоритися велінню якогось янгола смерті, й темрява впала на всі його чуття. Та перш ніж його цілковито оповила пітьма, він устиг побачити, що й Намірра осушив свій келих.
І тоді після невимовної агонії імператор сконав; і душа його полинула на волю; і знову він побачив навколо себе чаклунський покій, але цього разу — очима безплотного духа. Й знетілений, стояв Зотулла у шафраново-багряному світлі, а тіло його лежало, наче мертве, коло нього на підлозі, а поруч із ним лежали розпростерте долілиць тіло Намірри та два упалі келихи.
Отак стоячи, побачив він дивну річ: адже незабаром його власне тіло заворушилося та підвелося, а некромантове залишалося лежати, немовби скуте безрухом смерті. Й поглянув Зотулла на власні риси та власну постать у короткому плащі з лазурового оксамиту, розшитому чорними перлами та балас-рубінами; і тіло те стояло перед ним, ожиле, хоча в очах його оселилися темніше полум’я та глибше зло, ніж ті, що мешкали там зазвичай. І тоді, дарма, що не мав тілесних вух, Зотулла почув, як та постать заговорила, і голос її був сильним, пихатим голосом Намірри, який промовляв до нього:
— Рушай за мною, о безпритульний фантоме, й роби все те, що я тобі звелю.
Немов незрима тінь, подався Зотулла слідом за чаклуном, й удвох вони спустилися сходами до великої бенкетної зали. Тоді вони підійшли до вівтаря Тасайдона та вбраної в кольчугу статуї, перед якими, як і раніше, палали сім ламп у формі кінських черепів. На вівтарі коло Тасайдонових ніг лежала, зв’язана реміняччям, улюблена Зотуллина коханка Обекса, якій єдиній з усіх жінок було до снаги збудити його пересичене серце. Але велика зала спорожніла, й ніщо не нагадувало про погибельну сатурналію, яка там нещодавно вирувала, окрім потоптаних вичавок, що плавали, збиваючись у купи, в темних калюжах між колонами.
Намірра, послуговуючись імператоровим тілом на власний розсуд, зупинився перед темним ідолом і промовив до духа Зотулли:
— Будь ув’язнений у цій подобизні, не маючи сили звільнитися чи поворухнутися у жоден спосіб.
Цілком покірна волі некроманта, душа Зотулли втілилася в статую, і відчув він, як її холодний гігантський обладунок огорнув його зусібіч, неначе поставлений сторчма саркофаг, і втупився перед собою нерухомим поглядом байдужих очей, над якими нависав різьблений шолом.
Витріщаючись отак, помітив він дивну переміну, що коїлася з його власним тілом під чаклунською орудою Намірри: його ноги, що видніли з-попід короткого лазурового плаща, зненацька перетворилися на задні ноги чорного жеребця з копитами, які червоно жевріли, немов розпечені пекельними вогнями. І поки Зотулла споглядав те диво, копита розжарилися набіло, й з підлоги під ними почали здійматися клуби диму.
А тоді цей мерзенний покруч видерся на чорний вівтар і згорда покрокував до Обекси, залишаючи за собою відбитки копит, які курилися димом. Зупинившись коло дівчини, яка, беззахисна, лежала навзнак і дивилася на нього очима, що стали ставками замерзлого жаху, він заніс одне розпечене до білого жару копито та опустив його на її оголені груди поміж маленькими нагрудниками із золотої філіграні235, оздобленими рубінами. І закричала дівчина від того жахливого потоптання, як може кричати у пеклі душа щойно приреченого на вічне прокляття; й з нестерпною яскравістю зажевріло те копито, немовби щойно вийняте з горнила в кузні, де кувалася зброя демонів.
І тієї миті в переляканій, розчавленій та отупілій тіні імператора Зотулли, замкненій в незламній подобизні демона, прокинулася мужність, яка спала безпробудним сном навіть тоді, коли його імперію руйнували дощенту, а його почет топтали на смерть. І вмить велика зненависть і лютий гнів ожили в його душі, й запраглося Зотуллі, щоб правиця могла йому служити, і щоб у тій правиці був меч.
А тоді здалось йому, що у нього всередині заговорив якийсь голос — зимний, похмурий та жахливий, наче видобувався з нутра самої статуї. І мовив той голос:
— Я — Тасайдон, володар семи попідземних пекел і понадземних пекел, які лежать у глибинах людського серця і число яким сім разів по сім. На мить, о Зотулло, моя сила стане твоєю заради того, щоб звершити спільну помсту. Стань же в усьому одним цілим з оцією статуєю, що має мою подобу, як душа є одним цілим з плоттю. Уздри! Ось адамантова булава у твоїй десниці. Здійми ж ту булаву й рази.
Зотулла відчув у собі велику міць, а навколо себе — гігантські м’язи, що бриніли силою та миттю напружились, скорившись його волі. Він відчув у своїй затягнутій в кольчугу правиці руків’я величезної булави зі шпичастим навершям; і хоча ту булаву не подужала б підняти жодна людина, зодягнена у смертну плоть, Зотуллі вона видавалася хіба що ваговитою та замашною. І тоді, піднявши булаву, як воїн під час битви, він завдав одного нищівного удару нечестивій істоті, що була вбрана в його власну правну плоть, поєднану з ногами та копитами демонічного коня. І вмить упала додолу та істота, й зосталася лежати, і мозок сочився з її розтрощеного черепа на сяйливий гагат. І ноги її посмикалися трохи, а тоді заклякли; і копита, розжарені до полум’яної, сліпучої білини, поволі остигаючи, набрали черленої барви розпеченого начервоно заліза.
Якийсь час у залі не лунало ані звуку, крім пронизливих криків Обекси, збожеволілої від болю і тих жахливих див, які їй випало уздріти. І тоді в душі Зотулли, роз’ятреній до краю тими криками, знову заговорив холодний, жаский голос Тасайдона і мовив до нього так:
— Тепер ти вільний, адже не лишилося більше нічого, що ти міг би зробити.
Тож дух Зотулли вилетів зі статуї Тасайдона та, полинувши в ефір, здобув свободу всеосяжної нічогості й забуття.
Одначе не все ще було скінчено для Намірри, чия божевільна та гордовита душа вивільнилася з тіла Зотулли після удару булави й похмуро, геть не так, як маг собі замислював, повернулася в його власне тіло, яке лежало у покої проклятих обрядів і заборонених переселень. Там Намірра невдовзі й прокинувся, і в розумі його панували страшне сум’яття та часткова непам’ять: адже прокляття Тасайдона лежало на ньому тепер за його блюзнірства.
Не було ясності в його думках, і не тямив він нічого, крім згубної, непомірної жаги помсти; але причина та об’єкт тієї помсти були для нього лише непевними тінями. Однак, і досі спонукуваний тією потьмареною, сповненої ворожості душею, Намірра підвівся і, взявши зачарованого меча з руків’ям, оздобленим рунічними сапфірами та опалами, знову спустився сходами і знову підійшов до жертовника Тасайдона, на якому так само безпристрасно, як і раніше, стояла вбрана у кольчугу статуя й тримала булаву у нерухомій випростаній правиці, а коло неї на вівтарі лежала подвійна жертва.
Заслона химерної темряви огортала всі чуття Намірри, і не побачив він
