Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Покинувши вбогу хатину, Зітра подався стежкою, що вела на схід, звиваючись між кам’янистими пагорбами. Він не знав, який шлях обрати, одначе зміркував, що Каліз як королівство, що лежить на крайньому сході континенту Зотік, розташований десь з боку висхідного сонця. А перед ним на овиді, наче прекрасний міраж, ширяли зелені долини його королівства та здіймалися бані Шатера, подібні до купчастих хмар, які збираються вранці на східному видноколі. Усі ці речі, гадав він, були лише вчорашніми спогадами. Юнак не міг пригадати ані обставин, за яких полишив свій дім, ані того, що відбувалося потому, але був упевений, що край, яким він правив, має бути десь недалеко.
Стежина, що зміїлася поміж чимдалі нижчими кряжами, повернула, і Зітра вийшов до невеличкого селища Сіт, мешканці якого його знали. Тепер це місце було йому геть чужинське й видавалося не більш ніж гірським цирком240, на дні якого смерділи та гноїлися під сонцем низькі брудні халупи. Селяни зібралися навколо нього, гукаючи його на ім’я, а коли той запитав у них дорогу до Калізу, повитріщалися на нього і вибухнули дурнуватим сміхом. Скидалося на те, що ніхто з них ніколи не чув ані про це королівство, ані про місто Шатер. Зауваживши дивність у Зітриній поведінці та вирішивши, що таке чудернацтво було ознакою божевілля, люди почали кепкувати з хлопця. Діти жбурляли у нього грудками сухої землі та камінцями; і отак вигнаний із Сіта, хлопець подався шляхом, який вів на схід і простягався від Сінкору до низовин сусіднього краю, що звався Жел.
Підтримуваний самим лише видінням свого загубленого королівства, багато місяців мандрував юнак континентом Зотік. Люди насміхалися з нього, коли він говорив про свою королівську владу та розпитував про Каліз, але зчаста, вважаючи божевілля священним, пропонували хлопцеві прихисток і поживу. Серед плодючих виноградників Желу, що простяглись у далеку далечінь, а тоді до Істанама з його незчисленними містами; через звивисті високогірні перевали Іморту, на яких сніг затримався попри те, що вже був початок осені; блідими, наче сіль, пісками пустелі Дгір і крізь джунглі Онґата, що кишіли пітонами, Зітра йшов слідом за тією осяйною величною мрією, яка нині стала його єдиним спогадом. Завжди на схід ішов юнак, часами мандруючи з караванами, подорожани яких вважали, що товариство причинного принесе їм талан; але частіше він верстав свій шлях самотнім мандрівцем.
Час від часу хлопцева мрія ненадовго його полишала, і тоді він ставав звичайнісіньким пастухом, загубленим серед чужоземних королівств і сповненим туги за безживними пагорбами Сінкору, де був його дім. А тоді він знову згадував про свій королівський сан, згадував пишні сади Шатера і маєстатні палаци, а також імена та обличчя тих, хто служив йому після смерті його батька, короля Елдамака, та його власного зішестя на успадкований престол. Та з-поміж усіх цих спогадів його найчастіше навідувала думка про весняний вечір, коли він самотою гуляв східною терасою свого палацу, дихаючи духмяним повітрям, у якому млосні пахощі квітів змішувалися з терпкими морськими бальзамами, й споглядав велику зірку Канопус241, яка саме була на півшляху від низької смуги обрію до зеніту. Там він стояв, відчуваючи загадкову радість і неясний біль, а ніч тим часом набирала густішої пурпурової барви, і менші зорі сходили на небі, скупчуючись навколо Канопуса.
* * *
У середині зими в далекому місті, що звалося Ша-Караґ, Зітра зустрів кількох торговців амулетами з Устейму. Коли він запитав їх, чи не можуть вони вказати йому шлях до Калізу, ті якось дивно всміхнулися. Переморгуючись між собою, коли хлопець заговорив про свій королівський сан, крамарі сказали йому, що Каліз розташований за кілька сотень ліг від Ша-Караґа, під східним сонцем.
— Слався, о королю, — з глузливою церемонністю промовили вони. — Хай довгим і щасливим буде твоє правління у Шатері над усім народом Калізу.
Вельми втішився Зітра, вперше почувши звістку про своє загублене королівство. І не побачив юнак сміху та перешіптування, якими обмінялися крамарі з Устейму, щойно він пішов.
Не барячись більш у Ша-Каразі, він з усією можливою поквапливістю помандрував далі. У своєму дірявому лахмітті він відважно прямував під заливними зимовими дощами; переходив небезпечні солоні болота у приморських низовинах і кам’янисті пустища за ними, де не жила жодна людина і де мандрівець чув лише брязкіт і безладний галас, немов якісь незримі війська сходилися в битві. Проминувши пустища, він безпечно дістався земель напівварварських племен, у яких до нього ставилися з приязню, але не розуміли жодного слова. Потому хлопець прибув до чотирьох міст Атоду, чиї мешканці повідомили йому, що, аби дістатися Калізу, потрібно ще цілий місяць іти на схід.
Але тепер, йдучи, Зітра почав запитувати себе, чому йому не зустрічається жодного подорожнього з рідного краю. Він пам’ятав, що між Калізом і сусідніми землями зазвичай мандрували купці з крамом, і туманно пригадував, що чув, як на його батьківщині міста Атоду називали далекою чужиною. І хай би де він допитувався новин про своє королівство, усюди люди якось дивно роздивлялися його; дехто, не криючись, сміявся, а інші насмішкувато зичили успіху в його подорожі.
Коли перший місяць весни тендітним серпиком засяяв на вечірньому небі, збагнув юнак, що вже наближається до місця свого призначення, адже Канопус палав високо у східних небесах, велично здіймаючись серед менших зірок, достоту як тоді, коли хлопець споглядав цю зірку з тераси свого палацу в Шатері.
Юнакове серце тьохнуло від радості повернення додому, проте вельми чудувався він з дикості та безплідності земель, які проминав. Здавалося, що не було жодних подорожніх, які б мандрували до Калізу чи поверталися з нього; й дорогою хлопцеві зустрілися лише кілька кочовиків, які при його наближенні хутко втекли, немов сполохані пустельні створіння. Широкий шлях заріс травами та кактусами, і не було на ньому інших колій, ніж ті, що залишили по собі зимові дощі. Прямуючи дорогою, юнак невдовзі натрапив на вирізьблений у вигляді лева на задніх лапах межовий камінь, який стояв край шляху і позначав західний кордон королівства Каліз. Риси лев’ячої морди викришилися, а лапи і тіло були вкриті лишайниками — здавалося, неначе довгі роки запустіння проминули над тим кам’яним звіром. Холодна тривога зродилася у Зітриному серці: адже лише торік, якщо пам’ять його не зраджує, він проїздив попри цього лева зі своїм батьком, Елдамаком, коли вони полювали гієн, і ще зауважив тоді, яким новим було те різьблення.
А тоді, піднявшись на високий прикордонний кряж, юнак спрямував погляд додолу, щоб знов уздріти королівство Каліз, яке довгим зеленим сувоєм розгорнеться понад морем. На його подив і жах, широкі поля були зів’ялі, наче восени; великі річки стали тоненькими нитками, що марнували рештки своєї води, просочуючи нею пісок; голі пагорби випинали, наче
