Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Коли це правда, то я зазнав подвійної втрати, — сказав Зітра, скорботно схиляючи голову перед тінню. — Адже як Амеро я лишився без престолу й без королівства; як Зітра я не можу забути своєї королівської влади та віднайти ту вдоволеність життям, яку мав, бувши простим пастухом.
— Дослухайся до моїх слів, адже існує інший шлях, — мовила тінь голосом, приглушеним, як тихе мурмотіння далекого океану. — Тасайдон є повелителем над усіма чаклунствами і дарує магічні дари тим, хто служить Йому та визнає Його за свого володаря. Присягни Йому на вірність, пообіцяй Йому свою душу, і за це, будь певен, Демон винагородить тебе. Якщо таким буде твоє бажання, своїми чарами Він може пробудити до життя поховане минуле. Тоді ти знову як король Амеро правитимеш над Калізом; й усе буде так, як було в ті роки, що відійшли у небуття; і мертві обличчя оживуть, а нині спустелені поля знову заквітнуть; і у садах твоїх не бракуватиме жодної пелюстки, і жодного камінця чи латки мозаїки не бракуватиме високоверхій пишноті будівель Шатера.
— Я приймаю таку обітницю, — сказав Зітра. — Я присягаю на вірність Тасайдонові та обіцяю Йому свою душу, якщо Він натомість поверне мені королівство.
— Маю ще дещо сказати, — провадила далі тінь. — Не цілковито пригадав ти інше своє життя, а лише ті роки, які відповідають твоїй теперішній юності. Може статися так, що, знову живучи як Амеро, ти з часом відчуєш жаль через свій королівський сан; і, якщо такий жаль опанує тобою та призведе до того, що забудеш ти про свої монарші обов’язки, то всі чари розвіються й пощезнуть, наче дим.
— Хай буде так, — мовив Зітра. — І це теж я приймаю як частину угоди.
Коли відлунали ці слова, він уже не бачив тієї тіні, що допіру здіймалася у височінь, заступаючи собою Канопус. Зірка полум’яніла з колишньою яскравістю, немов її ніколи не затемнювала жодна хмара; і той, хто дивився на зірку, не відчувши зміни чи переходу, став не ким іншим, як королем Амеро; а пастуха Зітри, Посланця та присяги, складеної на вірність Тасайдонові, немовби ніколи й не було. Руйнація, що спіткала Шатер, стала не більш ніж сном якогось божевільного пророка, адже в ніздрях Амеро млосні пахощі квітів змішувалися з терпкими морськими бальзамами, а в його вухах журливе мурмотіння океану проймали любовні плачі лір і високий сміх дівчат-рабинь у палаці за його спиною. Він чув численні звуки опівнічного міста, в якому бенкетували та влаштовували святкування його підданці. Із незбагненним болем і неясною радістю в серці Амеро розвернувся спиною до зірки й побачив осяйні портали та вікна батьківського дому, а ще високосяжні вогні тисячі смолоскипів, на тлі яких блідли зорі, що линули небесним склепінням над Шатером.
* * *
У старих хроніках писано, що король Амеро владарював багато років, і роки його правління були часом благоденства. Мир і достаток панували тоді в усьому королівстві Каліз, і не приносило до краю ані посухи з пустелі, ані лютих штормів з моря; й підлеглі острови та віддалені землі в призначену пору присилали королю Амеро данину. Й Амеро був цілком вдоволений, живучи у розкошах серед величних, оздоблених пишними гобеленами залів, по-королівському бенкетуючи й п’ючи та слухаючи похвали своїх лютністів, придворців і коханок.
Коли роки його життя вже трохи перейшли за половину, на Амеро вряди-годи почало находити щось від тієї пересиченості, яка чекає на усіх улюбленців долі. В такі часи він облишав набридлі насолоди монаршого двору і знаходив тиху втіху у квітах, ли́сті та віршах давніх поетів. Так йому вдавалося тримати пересиченість на припоні, а що обов’язки володаря краю не були обтяжливими, то Амеро й досі вважав королівську владу доброю долею.
Та якось пізньої осені зорі, які дивилися згори на Каліз, здавалося, навіщували королівству лихо. Виздих худоби, згуба та моровиця вдерлися до краю, ніби принесені на крилах незримих драконів. Узбережжя королівства обложили та жорстоко плюндрували піратські галери. На заході каравани, які прямували до Калізу і поверталися з нього, зазнавали нападів грізних ватаг розбійників, а кілька лютих пустельних племен пішли війною на селища, які лежали поблизу південного кордону. Край сповнився безладом і смертю, плачем і численними нещастями.
Глибокою була стурбованість Амеро, якому щоденно доводилося слухати скорботні скарги, що з ними до нього приходили піддані. Бувши малодосвідченим державцем, геть не випробуваним труднощами владарювання, він скликав на раду своїх двірських урядників, одначе поради їхні були немудрі й справи змінилися лише на гірше. Не приборкані діями владаря, негаразди королівства невпинно множилися, дикі племена пустелі ставали дедалі нахабнішими, а пірати юрмилися коло узбережжя, неначе морські падальники. Голод і посуха ділили його королівство з моровицею; й Амеро у цій тяжкій скруті гадав, що нема жодних ліків від усіх тих знегод, які опосіли його край; і корона його стала занадто обтяжливим тягарем.
Прагнучи забути власне безсилля та прикрий стан свого королівства, він віддавався довгим ночам пиятики. Одначе вино не дарувало йому забуття, а поцілунки коханок більше не збуджували в ньому любосного шалу. Він шукав інших розваг, скликаючи перед свої очі лицедіїв у дивовижних масках, фіґлярів і блазнів, збирав у себе чужоземних співаків і гравців на недоладних з вигляду інструментах. Щодня він оголошував, що виплатить щедру винагороду тому, хто зможе відволікти його увагу від клопотів.
Менестрелі, що зажили безсмертної слави, співали для нього несамовитих пісень і чаклунських балад давноминулих часів; чорношкірі діви з півночі, руки та ноги яких вкривали бурштинові плями, любострасно вихиляючись, танцювали для нього свої чудернацькі танці; сурмачі дули в роги химер, видобуваючи з них безумні й потаємні мелодії; і дикуни-барабанники награвали тривожну музику, калатаючи в барабани, зроблені зі шкіри канібалів; а тим часом чоловіки, вбрані в луску та шкіру напівміфічних чудовиськ, удавали страхітливих істот, які здіймалися на задні лапи або гротескно плазували залами палацу. Однак усе це було намарно і не змогло розвіяти журливої задуми короля.
Одного пообіддя, коли Амеро важко опустився на трон у приймальній залі, до нього прийшов дудар, одягнений у подерте вбрання з домотканого сукна. Очі цього чоловіка сяяли, неначе щойно розворушені жарини, а його попелясто-чорне обличчя було немов обпалене жаром чужоземних сонць. Без особливої догідливості привітавши Амеро, він назвався козопасом, що прийшов до Шатера з краю долин і гір, який лежить в усамітненій місцині в тих землях, за які сідає сонце.
— О королю, мені відомі мелодії забуття, — сказав він, — і я заграю їх для тебе, хоч і не бажаю тієї винагороди, яку ти запропонував. Якщо ж, бува, мені вдасться тебе розважити, то в належний час я візьму з тебе мою власну плату.
— То заграй, — мовив Амеро, відчуваючи, що квола цікавість пробуджується в ньому, розбурхана зухвалими словами дударя.
І чорний козопас заходився видобувати зі своєї очеретяної свирілі243 музику, яка була подібна до звуків води, що падає з височини й дзюркотить у тихих долинах, і на подуви вітру над самотніми вершинами пагорбів. Ніжним голосом оповідала
