Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Побачив Зотулла, що для нього навпроти Намірри поставлено крісло з ебеного дерева; ліворуч стояло інше, призначене для Обекси крісло, менш показне та величне. І пара сіла до столу; й побачив Зотулла, що і його люди також розсаджуються за столами в усій цій величезній залі, а страхітливі слуги Намірри заклопотано прислуговують їм, немовби дияволи, які заходжуються біля проклятих.
А тоді нагледів Зотулла темну, подібну до трупної, руку, що наливала вино до його кришталевої чаші; і був на тій руці перстень-печатка — клейнод імператорів Зайлаку, оздоблений велетенським полум’яним опалом, оправленим у пащу золотого кажана: такого самого персня Зотулла постійно носив на вказівному пальці. І, озирнувшись, побачив він праворуч себе постать, що мала подобу його батька, Пітаїма, яким той став по тому, як отрута гадюки, розносячись його членами, залишила по собі пурпурову пухлину смерті. І Зотулла, який і спричинився до появи тієї гадюки у ліжку Пітаїма, скулився у кріслі та затремтів від змішаного з виною страху. А істота, достеменно схожа на Пітаїма — чи то мрець, а чи то сотворена Намірриними закляттями подобизна, — раз у раз підходила до Зотуллиного ліктя, підливаючи йому вина закляклими, чорними й набряклими пальцями, які, втім, жодного разу не схибили. Жах проймав Зотуллу щоразу, коли він бачив коло себе вибалушені, невидющі очі тієї істоти, її мертвотні пурпурові губи, стиснуті в заціпенінні смертного мовчання, та плямисту гадюку, що визирала своїми холодними вирлами з важких бганок її рукава щоразу, коли Пітаїмова подоба схилялася до нього, аби наново наповнити його чашу чи нарізати м’ясо. І невиразно, крізь крижаний серпанок жаху, що огорнув його, імператор побачив постать у темнім обладунку, що скидалася на точну урухомлену копію недвижної, похмурої статуї Тасайдона, яку Намірра у своєму блюзнірстві сотворив для обслуги. Й мов крізь імлу, не тямлячи до пуття, на що са́ме дивиться, бачив Зотулла жахливого прислужника, який шугав коло Обекси: оббілованого та безокого мерця, що мав подобу її першого коханця, хлопця з Синтрому, який зазнав кораблетрощі та був викинутий хвилями на берег Острова Мучителів. Обекса знайшла його там, коли той лежав у хвилях відпливу. Привівши хлопця до тями, вона для власної втіхи деякий час переховувала його у потайній печері й приносила йому їжу та питво. А згодом, коли хлопчина їй набрид, вона виказала його Мучителям і дістала нове задоволення від споглядання розмаїтих мук і тортур, яким ті жорстокі згубники піддали його, перш ніж замордувати на смерть.
— Випиймо, — запропонував Намірра, одним духом осушуючи чашу з дивним вином, яке було таке червоне й темне, неначе всотало всі зловісні заходи сонця численних загублених років. І Зотулла з Обексою випили того вина і, випивши, відчули у своїх венах не тепло, а пронизливий холод, немовби то цикута229 поволі підіймалася до їхніх сердець.
— Воістину, це — добре вино, — мовив Намірра, — і саме воно якнайкраще пасує для того, щоб виголосити здоровницю за наше подальше знайомство, адже воно дуже давно було поховане з небіжчиками королівської крові, в амфорах із темної яшми, яким надано форми поховальних урн; і мої гулі знайшли його, коли взялися копати у Тасууні.
По цих словах здалося Зотуллі, ніби язик закляк йому в роті, як замерзає взимку корінь мандраґори у скутому памороззю ґрунті; і не знайшов він слів, аби відповісти на Наміррину гостинність.
— Прошу, cкуштуй цього м’яса, — прорік Намірра, — адже воно — найдобірніше, й було колись плоттю того вепра, якого Мучителі з Уккастроґу мали звичку відгодовувати добре посіченими рештками, знятими з їхніх тортурних колес і диб; а на додачу мої кухарі присмачили його міцними поховальними бальзамами та нафаршували серцями гадюк і язиками чорних кобр.
Не здобувсь імператор на відповідь; і навіть Обекса була мовчазна, у порочності своїй неабияк розтривожена присутністю тієї жалюгідної істоти зі здертою шкірою, що мала подобу її коханця із Синтрому. І охопив її навдивовижу сильний страх перед некромантом; адже те, що Намірра знав про цей давно забутий злочин і підняв до життя цю мару, видалося їй найлиховіснішою магією за всі допіру бачені дива.
— Одначе боюсь я, — мовив Намірра, — що у м’ясі цьому ти не відчуваєш смаку, а у вині — вогню. Тож, аби пожвавити нашу учту, покличу я сюди моїх співачок і музик.
Він проказав якесь слово, не відоме ні Зотуллі, ані Обексі, й воно пролунало у величній залі так, наче його по черзі підхопила та продовжила тисяча голосів. Тієї ж миті з’явилися співачки — гулиці з поголеними тілами та волохатими гомілками. Вони поглянули на товариство бенкетарів і по-гієнячому пороззявляли свої пащеки, з яких стирчали довгі та вигнуті жовті ікла, поміж якими позастрягало чимало пошматованої мертвеччини. А слідом за ними з’явилися й музики: одні з них були дияволами і крокували, випроставшись на задніх ногах чорних жеребців, і пальцями білих мавп перебирали струни лір, зроблених з кісток і сухожиль канібалів з острова Наат; а інші — строкатими сатирами, які, надимаючи свої цапині щоки, грали на гобоях, зроблених зі стегнових кісток молодих відьом, на волинках зі шкіри, здертої з персів негритянських королев, або на носорожачих рогах.
Усі вони з гротескною церемонністю вклонилися Наміррі. А тоді, не зволікаючи, гулиці зайшлися виттям, та таким тужливим і мерзенним, як ото шакали виють, унюхавши падло; а сатири з дияволами заграли плач, подібний до стогону народжених пустелею вітрів у покинутих палацових гаремах. І нестримний дрож проймав Зотуллу, адже ті співи перетворювали на кригу його кістковий мозок, а музика лишала в серці запустіння, подібне до тієї пустки, що панує в імперіях, полеглих і розтоптаних підбитими залізом копитами часу. У тій лихій музиці йому повсякчас чувся шурхіт піску, що сіявся зів’ялими садами, а ще легкий шемріт зотлілих шовків на ложах, які лишилися від часів давноминулої розкоші, та сичання згорнутих кільцями змій, що долинало від низьких фустів230 розтрощених колон. І здавалося, немов усі ті велич і пишнота Уммеосу відійшли у небуття, ніби звіяні поривами самуму.
— Але ж і гарно заграли, — мовив Намірра, коли музика змовкла і гулиці більше не завивали. — Проте, далебі, боюсь я, що моя розвага видалася тобі дещо нудною. Нехай тоді для тебе станцють мої танцюристи.
Він обернувся в бік величної зали та пальцями своєї десниці накреслив у повітрі якийсь таємничий знак. Й у відповідь на той знак безбарвна імла опустилася з-під високої стелі та ненадовго сховала увесь палац, немовби заступивши його впалою заслоною. А за заслоною тією здійнявся безладний гамір приглушених звуків і крики голосів, які були ледь чутні, наче долинали звіддаля.
А тоді страхітливий туман розсіявся і Зотулла побачив, що ті столи, які вгиналися від страв, кудись пощезли. У широких проходах між колонами на підлозі, зв’язані реміняччям, немовби якась барвистопера дичина, лежали мешканці його палацу: вельможі, євнухи, придворці, одаліски та всі інші імператорові домівники. А над ними, влад із музикою, яку награвали некромантові лірники та флейтисти, стиха поклацуючи кістками пальців ніг, виробляла піруети трупа скелетів, юрба мумій заклякло згиналася у поклонах, а решта Намірриних створінь кружляла вистрибом у таємничому танку. Туди й сюди плигали вони по тілах імператорових людей, витанцьовуючи якусь погибельну сарабанду231. І з кожним кроком того танцю вони ставали дедалі вищими та важчими, аж поки мумії, що
