Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
І тоді до зали одна по одній увійшла сила-силенна високих мумій, кожна з яких була загорнута у королівські савани пурпурової й шарлатової барв, а на висохлому черепі мала золоту корону. А за ними слідом, неначе прислужники, увійшли гігантські скелети, які мали на стегнах червонясто-помаранчеві пов’язки, й у кожного навколо верхівки черепа, від чола до маківки, наче головний убір, обвивалася жива змія, вкрита шафрановими та ебеново-чорними кільцями. І мумії вклонилися Зотуллі та мовили тихими шелесткими голосами:
— Нас, що в сиву давнину були королями безмежного краю Тасуун, було послано до імператора Зотулли, щоб послужити йому за почесну варту та супроводити його, як годиться, коли він вирушить на приготований Наміррою бенкет.
А тоді з сухим клацанням зубів і посвистом, який нагадував звуки вітру, що завіває крізь заслони з різьбленої слонової кістки, заговорили скелети:
— Нас, що були колись велетами-воїнами забутої нині раси, також послано сюди Наміррою, щоб увесь імператорський двір, який піде на бенкет слідом за своїм владарем, був захищений від усякої небезпеки та міг, як належить і відповідає нагоді, врочистою ходою рушити на учту.
Бачивши на власні очі ції дива, виночерпії та інші слуги скулилися за імператорським помостом або ж поховалися за колонами, а тим часом Зотулла, зіниці якого заскліло плавали у налитих кров’ю білках, а обличчя було набрякле та мертвотно бліде, заціпеніло сидів на своєму троні й не годен був вимовити ані слова у відповідь на сказане посланцями Намірри.
Тоді, вийшовши наперед, вимовили мумії сухими, наче запорошеними голосами:
— Усе вже готове, бенкет чекає на прибуття Зотулли.
І поховальні покрови мумій заворушилися та розхристалися на грудях, і з їхніх виїдених сердець, як щури зі своїх нір, висунулися, звівшись на задні лапи, маленькі чудовиська, подібні до гризунів, брунатно-чорні, наче бітум. І, виблискуючи своїми червоними, наче прокляті рубіни, очицями ті почвари пронизливо зацокотіли людською мовою, повторюючи сказані муміями слова. А тоді, своєю чергою, й скелети підхопили те врочисте речення, а чорно-шафранові змії просичали його з їхніх черепів, і наостанку слова ті зі зловісним гуркотом повторили якісь досі не бачені Зотуллою волохаті й химерні з вигляду створіння, що сиділи за ребрами скелетів, немов у клітках, сплетених із білої лози.
Наче сновидець, який скоряється долі, провіщеній йому сновидіннями, імператор підвівся зі свого трону та пішов уперед, і мумії зусібіч оточили його, неначе почесний ескорт. І кожен зі скелетів витягнув зі складок червонясто-жовтої пов’язки на стегнах стародавню срібну флейту з дивного вигляду отворами; і поки імператор прямував до виходу залами свого палацу, кожен із них почав виводити на тій флейті солодку, лиховісну й мертвотну мелодію. У музиці тій були якісь фатальні чари, адже на її звуки вельможі, жінки, вартівники, євнухи й усі придворні челядники Зотуллиного дому, до останнього кухаря та кухарчука, потяглися, неначе процесія сновид, з покоїв й альковів, у яких вони марно намагалися сховатись, і, вишикувані флейтистами, рушили слідом за Зотуллою. Предивним видовищем був той величезний гурт людей, що у навскісних променях призахідного сонця прямував у бік Намірриного дому, оточений почтом з мертвих королів та скелетів, чиє дихання моторошно бриніло у срібних флейтах. І не надто втішився Зотулла, виявивши, що побіля нього крокувала дівчина Обекса, що, як і він сам, рухалася вперед, зневолена жахом, від якого годі було звільнитися, а одразу позаду неї йшла решта його жінок.
Наблизившись до відчинених воріт Намірриної домівки, імператор побачив, що їх охороняють якісь велетенські істоти — напівдракони-напівлюди з багряними, схожими на півнячу борідку, наростами на обличчях. Вони вклонилися Зотуллі, підмівши своїми м’ясистими борідками, неначе кривавими мітлами, плити з темного оніксу. Й імператор із Обексою пройшли між чудовиськами, які схилялися в доземному поклоні, а мумії, скелети і його власні люди дивоглядною ходою рушили за ним. Вони увійшли до неозорої багатоколонної зали, і сонячне світло, що боязко просочилося слідом за ними, потонуло у лиховісному зухвалому палахкотінні тисячі ламп.
Навіть охоплений жахом, Зотулла зачудувався з незмірності чертога, яка навряд чи узгоджувалася із зовнішніми довжиною, висотою та шириною маєтку, хоча й вони анітрохи не поступалися воістину величному палацові. Здавалось імператорові, наче він вдивляється в осяйну далечінь, де у кінці довжелезних алей, між колонами, верхівки яких губляться у височині, йому відкривається видиво низки столів, котрі вгинаються під горами страв і тлумищами глеків з вином, а решту цього палацу, ніби серед беззоряної ночі, оповиває морок.
У широких проходах поміж столами невпинно снували туди й сюди фамільяри та інші Наміррині слуги, й видавалося, ніби перед очима імператора Зотулли втілилася фантасмагорія хворобливих марень. Зодягнені у мантії з парчі, зотлілої від часу, короновані мерці, в проваллях очниць яких кишіли хробаки, наливали криваво-червоне вино у чаші з молочно-білого, немов опал, рога однорогів. Ламії — чотиригруді химери з тризубчатими на кінцях хвостами — заходили до зали, несучи тарелі, що парували, високо підняті їхніми латунними пазурами. Собакоголові дияволи, з пащ яких звисали язики полум’я, вибігли наперед, аби запропонувати себе як дверників і провести товариство досередини. А тоді перед Зотуллою та Обексою постала дивовижна істота з повнотілими ногами і стегнами великої чорної жінки, що замість верхньої половини тіла мала дочиста обдертий кістяк якоїсь титанічної людиноподібної мавпи. І ця почвара, химерно покрутивши фалангами пальців, на мигах показала, що імператор зі своєю улюбленою одаліскою мають іти за нею.
Зотуллі достоту здавалося, що вони здолали чималий шлях якоюсь освітленою лиховісним сяйвом каверною Пекла, перш ніж дісталися тієї далекої перспективи столів і колон, до якої їх провадила потвора. Тут, у кінці зали, окремо від інших був стіл, за яким сидів на самоті Намірра, а позаду, за його спиною, невпинно палахкотіли сім ламп у формі кінських черепів, і на гагатовому вівтарі праворуч нього височіла кольчужна чорна статуя Тасайдона. А трохи обіч вівтаря стояло діамантове дзеркало, яке підтримували своїми пазурами залізні чорні василіски.
Намірра підвівся, щоб їх привітати, врочисто і похмуро дотримуючись звичаїв гостинності. Його очі були безбарвні й холодні, ніби далекі зорі, та сяяли з очниць, які глибоко запали від дивних і страхітливих нічних чувань. Його вуста були наче блідо-червона печатка на згорнутому пергаменті долі. Чаклунова борода широкою хвилею жорстких, намащених оливою та стягнутих тасьмами чорним пасом спадала на груди цинобрової мантії, немов кубло лискучих чорних змій. Зотулла відчув, як його кров зупиняється та згущується навколо серця, неначе застигаючи та обертаючись на кригу. Й Обекса, що поглядала на Намірру з-під опущених повік, була збентежена й налякана тим зримим жахом, котрий вкривав цього чоловіка, як велич оповиває короля. Однак і серед страху, який її охопив, вона знайшла місце для роздумів про те, яким цей чоловік був у спілкуванні з жінками.
— Ласкаво прошу тебе, о Зотулло, скористайся з усієї гостинності, яку я можу тобі запропонувати, — мовив Намірра, і десь у глибинах його
