Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вона придивилася. Символ ставав складнішим. Ось він подвоївся. І подвоївся знову. І ще. У Сашки потемніло в очах, коли вона зрозуміла, що їй це нагадує. Розподіл заплідненої клітини? Народження світу?!

У неї не було запальнички, але на коминковій поличці лежала коробка сірників. Тремтячими руками вона зім’яла аркуш із нанесеним на нього знаком, кинула на порожню сковорідку й підпалила.

Зайнявся папір. Жовті відблиски впали на стіни. Розгорнулася помаранчево-чорна квітка, скорчилася й згасла. Малюнок перетворився на попіл.

Сашка закусила губу. Тільки б вони про це не довідалися. Тільки б не довідався Стерх. Формально Сашка нічого не порушила, але якщо припустити — на мить припустити! — що вона справді це скоїла…

Вона уявила собі, як горить, згортаючись чорними пелюстками, цілий світ. І заплакала — уперше за багато днів.

* * *

Вона прокинулася серед ночі. Чи то був уже ранок? Годинник делікатно пробив третю. Виходить, Сашка майже чотири години проспала за столом, впустивши голову на руки.

Вона протерла очі. Озирнулася; на сковорідці лежала обвуглена паперова грудочка.

«Дурниці, — вирішила Сашка. — Це все мені намарилося від утоми… І від думок про Костю. Як сказав би Фарит, вважатимемо, що це був сон… Це був сон».

Вона викинула попіл у відро для сміття. Позіхнула, потяглася. Сіла до столу. Два треки належало відпрацювати до десятої, отже, в неї було п’ять годин на вдумливу роботу.

«Я вмію це робити, — сказала собі Сашка, виставляючи на дисплеї число сімнадцять. — Я це робила багато разів. І мене хвалили. Я талановита. Виходить, і зараз я послухаю трек, уважно його обміркую… Відчую… Або як це сказати?»

Вона натисла «плей».

* * *

Годинник пробив п’яту. Сам по собі цей звичний звук не міг привернути Сашчиної уваги, але щойно затих останній удар, годинник захрипів і зупинився. Сашка подумала, що треба підтягти гирю…

І наступної секунди рвучко випросталася в кріслі.

Щось трапилося. Щось відбулося. На дисплеї плеєра миготіли цифри п’ятдесят шість, але Сашка не могла зрозуміти, що це означає.

Вона озирнулася. Кімната здалася їй набагато меншою, ніж була насправді. Ящик, а не кімната. Нема чим дихати.

Вона підійшла до вікна. Рвонула на себе стулки. Задзвеніло скло. Полетіли на підлогу жовті смужки поролону. У кімнату ввірвалося весняне холодне повітря, до світанку залишалося близько двох годин. Ні про що не думаючи, а тільки бажаючи дихати, рухатися, жити, Сашка стала на підвіконня. Протиснулася у вузьку раму. Прим’яла розсаду в квітковому ящику. Відштовхнулася і злетіла.

Відкрилися зірки, затягнуті тонким шаром мереживних хмар. Унизу розгорнулася вогнями Торпа. Витягнута, мов струна, Сашка промчала над дахами, вкритими черепицею. Зачепила крилом старий флюгер. Виписала мертву петлю, спустилася нижче, помчала майже над самою бруківкою, легко ухиляючись від дерев і ліхтарних стовпів.

Піднялася вище й зависла з розкинутими крильми, як геральдичний орел. Тут було повно повітря. Сашка бачила й відчувала його, як мерехтлива мильна булька, що обіймає півколо обрію. Вона засміялася. Праворуч і ліворуч на краю поля зору з’являлися й зникали крила барви воронованої сталі. Не ті крильця курчати, які так незручно витирати рушником. Двоє величезних крил, кожне завбільшки як Сашка.

Вона склала їх бездумно, мов парасольку, й пірнула вниз. Пролинула над головами у двох двірничок, які просто теревенили; ті стурбовано підвели голови до неба, коли Сашчин вже й слід загув.

Описала коло над центральною площею. Побачила автобусну зупинку й сумовитих людей, які очікували першого рейсу. Піднялася вище й вмостилася на даху семиповерхівки, міського хмарочоса.

Холодне повітря протверезило її. Поводячи крильми, Сашка спробувала зміркувати, що тепер робити й чим може скінчитися авантюра. Швидкість, яку вона могла розвивати в повітрі, вражала. Згадалася давня мрія — виїхати з Торпи. Може, полетіти?

Вітер дужчав, хмари мчали небом, пласкі подерті. Зміст — проекція волі на ділянку її додатка. Високо за хмарами в небі тягся слід від реактивного літака, але Сашка бачила, що насправді цей отвір — вузька щілина, схожа на посмішку. Щілина то ширшала, то сходилася майже в ниточку. І за нею, по той бік неба, святково мерехтіли теплі вогні.

Сашка підстрибнула, відштовхнулась від черепиці босими ногами і, щосили змахуючи крильми, рвонула вгору. Щілина-посмішка поближчала. Сашці здавалося, що там, за нею, вона бачить величезний простір, освітлений мільйонами ліхтарів. Ще ривок — драні хмари залишилися далеко внизу. Сашка розчепірила крила, приміряючись, як зручніше протиснутися в щілину, і цієї миті з того боку неба спалахнуло сліпуче сяйво. Сашка замружилася. Їй на мить здалося, що вона стоїть у чотирнадцятій аудиторії перед Стерхом, а той пускає їй у вічі біле світло, відбите від металевої пластини…

І в цьому хірургічно-яскравому світлі назустріч Сашці з отвору метнулася темна крилата постать.

Сашка перекинулася й заточилась. Падаючи, пролетіла крізь хмари, ляпнула на скат даху, перекотилась, боляче забила крило, на самому краєчку втрималася, вперлась носками у водостік, розпласталась на черепиці. Просто перед нею — між нею та флюгером — звалилася з неба чорна тінь із попелястим волоссям, розвіяним на вітрі.

Він стояв за декілька метрів. Замість горба за його спиною простягалися двоє колосальних чорних крил. Закривали небо.

Сашка судомно сіпнулася, намагаючись підвестися з черепиці. Зісковзнула, перевернулася в повітрі, розкинула руки, ноги, крила — спіймала рівновагу над самою бруківкою. Майже склала крила, змахуючи самими кінчиками, й кинулася геть — уздовж чорної ущелини вулиці, вгору, вниз, під арку, збиваючи бурульки.

Чорний силует не відставав, навпаки, з кожним різким поворотом Сашка бачила його дедалі ближче.

Гуркотів грім. Раз у раз опромінювалося небо, тріскотіло, роздерте раптовою грозою. Здригаючись від світла, Сашка летіла, промчала вздовж вузького, мов труба, підворіття, різко звернула, огинаючи афішну тумбу… І всім тілом врізалася в старий каштан.

Перекинулася й упала.

Востаннє розкотився грім і завмер віддаля. Небо стемніло, не світилися вікна. З якимось шкряботінням погойдувався старий ліхтар на ланцюзі. На Сакко і Ванцетті повернулася тиша, і тільки десь далеко за рогом невпевнено дряпнула лопата двірника.

Сашка лежала на кругляку й не ворушилася. Вдавала мертву, немов дрібна комаха.

* * *

— Який вигляд мав цей знак?

— Я не зможу повторити. «Творення» в поєднанні з «прихильністю». Я не зможу.

— Можливо, ось це? — Стерх змахнув рукою. Просто перед Сашчиним обличчям виткався в повітрі й відразу розсипався іскрами той самий знак, що існує в часі, що живе за власними законами.

— Схоже.

— Схоже чи таки він?

— Він.

— Скільки разів він устиг розділитися, перш ніж ти