Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Щойно імператор довідався, ким є той, хто прийшов до Уммеоса, щоб сусідити з ним, його гнів згас, наче слабенький тріпотливий вогник, на який дмухнув вітер темряви; розпашілий від вина пурпур його щік поплямувала дивна блідість; і не сказав він нічого, лиш ворушив своїми вустами та невиразно бурмотів щось, ніби промовляючи молитву чи прокльони. Новина про Наміррине пришестя промайнула усім палацом, неначе зграя лиховісних нічних птахів, і розлетілася усім містом, лишаючи по собі мерзенний жах, який звідтоді оселився в Уммеосі й не покидав його до самого кінця. Адже Намірра, який зажив собі чорної слави завдяки тим дивам, які творив, і тим жахливим створінням, які йому служили, перетворився на потужну силу, з якою не наважувався сперечатися жоден земний володар, а люди скрізь і всюди боялися цього могутнього чаклуна, як боялися гігантських похмурих володарів Пекла та позамежжя. І подейкували в Уммеосі, ніби він разом зі своїми підлеглими прилинув з Тасууну на пустельному вітрі, як ото, бува, приходить яка пошесть, і з допомогою дияволів за годину спорудив свій дім поруч Зотуллиного палацу. Й казали люди, що підмурівки того дому закладено на незрушимому склепінні Пекла, і що за поверхи йому правлять безодні, на дні яких палають пекельні вогні або ж видніють зорі, що плинуть унизу в тій ночі, яка панує в найглибшому глибі. А Намірриними посіпаками, подейкували містяни, були мерці з чужинських королівств, а також демони неба, землі й безодні та нестямні, нечестиві покручі — створіння, породжені самим чаклуном у заборонених зляганнях.
Містяни трималися осторонь його величного дому, і мало хто в палаці Зотулли зважувався наближатися до вікон і балконів, які виходили в його бік; і сам імператор нічого не говорив про Намірру, вдаючи, ніби не зважає на того зухвалого зайду, а жінки з гарему тільки те й робили, що безперестанку теревенили, розпускаючи зловісні плітки про Намірру і його здогадних наложниць. Але самого чаклуна люд Уммеоса ще жодного разу не бачив, хоча дехто вірив, що Намірра, коли йому заманеться, ходить містом, оповитий покровом невидимості. Та й слуг його ніхто не бачив, одначе часом з порталів його будинку долинали якісь завивання, подібні до стогону проклятих; а деколи долинав звідти лункий безвиразний регіт, немовби то голосно сміялася якась адамантова статуя; інколи лунало кихкотіння, схоже на звуки криги, що тріскалася в замерзлому пеклі. Невиразні тіні рухалися в портиках у час, коли ніде не було ані сонячного світла, ані сяйва ламп, яке могло б їх відкинути, і вечорами у вікнах то з’являлися, то щезали червоні моторошні вогні, ніби то блимали демонські очі. А багряні, наче жарини, сонця й далі спроквола плинули небесним склепінням над Зайлаком і згасали у далеких морях; і попелясті місяці чорніли, щоночі западаючи в приховану за крайсвітом безодню. А тоді, бачивши, що чарівник не чинить видимого зла, і що ніхто ще не зазнав від його присутності відчутної шкоди, містяни піднеслися духом; а Зотулла, як і раніше, донесхочу пив і бенкетував, у розкошолюбстві своєму забуваючи про все; і темний Тасайдон, правитель усіх пороків, став істинним, хай і не визнаним, володарем Зайлаку. І з часом мешканці Уммеоса навіть почали трохи хизуватися Наміррою та страхітливими дивами, які той творив, як раніше вихвалялися мерзенними гріхами Зотулли.
Але Намірра, донині не бачений на власні очі жодним із живих чоловіків і жодною з живих жінок, сидів, оточений стінами свого дому, який для нього спорудили дияволи, та знов і знов снував у думках своїх чорні тенета помсти. У всім Уммеосі не залишилося нікого, навіть серед його колишніх побратимів-жебраків, хто б пригадав хлопчика на ймення Нартос. І кривда, яку Зотулла заподіяв Нартосові у ті далекі часи, була найменшим із усіх тих жорстоких діянь, про які імператор уже забув.
І от коли Зотулла вже дещо приспав свої страхи, а його жінки вже не так часто пліткували про сусіда-чаклуна, сталися нове диво та новий жах: якось увечері, сидячи за бенкетним столом у колі придворців, імператор почув якийсь шум, неначе палацовими садами затупотіли незчисленні підковані залізом копита. Й придворці теж почули цей звук і, хоча й були вже добре підпилі, неабияк настрашилися; а імператор угнівився й послав кількох зі своїх вартових, аби ті дізналися про причину того тупотіння. Але, вдивляючись у плекані моріжки та партери227, освітлені яскравим місяцевим сяйвом, вони не помітили жодної зримої постаті, хоча гучні звуки тупотіння і далі лунали, прокочуючись туди й назад. Здавалося, ніби перед фасадом палацу, шалено галопуючи та гарцюючи, знову і знову пробігав цілий табун диких жеребців. І страх пройняв вартових, коли ті придивлялися та прислухалися, і не наважилися вони піти далі, а повернулися до Зотулли. Й протверезів імператор, зачувши їхню оповідь; і, вигукуючи погрози, пішов, аби на власні очі поглянути на ту дивовижу. Й усю ту ніч невидимі копита гучно видзвонювали по брукованих оніксом доріжках і з глухим тупотінням ґрасували по травах і квітах. Пальмове листя гойдалося в безвітряному повітрі, немовби розмаяне баскими скакунами, які промчали попід ним; і видно було, що високостеблі лілеї та екзотичні квіти з широкими пелюстками лежали, потолочені копитами. І в серці Зотулли, який стояв на балконі високо над садом, слухаючи звуки примарної метушні й споглядаючи шкоду, заподіяну його щонайрідкіснішим квітникам, угніздилися гнів і жах. За його спиною, скулившись зі страху, стояли жінки, придворні та євнухи, й ніхто з мешканців палацу тієї ночі не склепив очей; однак із досвітком гуркіт копит ущух, віддалившись у бік Намірриної домівки.
Коли над Уммеосом уже зовсім засвітало, імператор в оточенні вартових вийшов зі свого палацу й побачив, що потолочені трави й поламані стебла почорніли, немов обпалені вогнем там, де їх потоптали копита. На всіх моріжках і партерах виразно видніли низки слідів, наче відбитки копит, залишених великим табуном коней, але на межі садів вони обривалися. І хоч усі вважали, що ті потойбічні відвідувачі прийшли від Намірри, та не було тому жодного підтвердження на землі перед чаклуновою оселею, адже дерен, який її вкривав, був нетоптаний.
— Бодай би віспа побила того Намірру, якщо це він накоїв! — прокричав Зотулла. — Чи ж я його коли чим скривдив? Істинно кажу, наступлю я ще на шию тому псові, й тортурне колесо справить йому таку саму службу, як та, що оті пекельні коні справили моїм криваво-червоним лілеям із Сотару, моїм синім, мов ті вени, ірисам з Наату та орхідеям з Уккастроґу, які були пурпурові, мов ті синці, що лишає по собі палке кохання. Атож, нехай він буде хоч самим намісником Тасайдона на Землі й зверхником над десятьма тисячами дияволів, але моє тортурне колесо його зламає, і поки те колесо обертатиметься, вогні розжарюватимуть його набіло, допоки той лихочинець почорніє й засохне, як обпалений цвіт.
Отак Зотулла храбрувався, одначе не віддав наказів, аби втілити свої погрози в життя; й ніхто ані кроку не ступив з його палацу до Намірриного дому. Не вийшов ніхто і з порталів чарівникової оселі, а якщо й вийшов, то не було його ні видно,
