Місто кісток - Кассандра Клер

– Ненавиджу музичні гурти фей, – промимрив Магнус, коли музиканти почали ще одну нав’язливу пісню, мелодія якої була витончена і мінилася, наче гірський кришталь. – Вони вміють грати лише депресивні балади.

Джейс, озираючись, засміявся.

– Де Ізабель?

Клері раптом відчула свою провину. Вона забула про Саймона. Вона обернулася, шукаючи знайомі кістляві плечі й копицю темного волосся.

– Я не бачу його. Тобто їх.

– Он вона. – Алек помітив свою сестру і з полегшенням помахав їй рукою. – Сюди. Остерігайся гобліна.

– Остерігайся гобліна? – повторив Джейс, дивлячись на худого темношкірого чоловіка у зеленому жилеті з каплеподібним візерунком. Той пильно розглядав Ізабель.

– Він ущипнув мене, коли я проходив біля нього, – мовив сухо Алек, – за досить інтимне місце.

– Не хотів би тебе перебивати, але якщо він цікавиться твоїми інтимними місцями, то навряд чи зацікавиться твоєю сестрою.

– Не обов’язково. Чарівний народ неперебірливий.

Джейс презирливо скривився, дивлячись у бік чаклуна.

– Ви ще тут?

Не встиг Магнус відповісти, як біля них з’явилася Ізабель. Її лице було в червоних плямах, й від неї тхнуло алкоголем.

– Джейсе! Алеку! Де ви були? Я вас повсюди шукала…

– Де Саймон? – перебила її Клері.

Ізабель відсахнулася.

– Він пацюк, – мовила вона похмуро.

– Він щось тобі зробив? – У голосі Алека промайнула братня турбота. – Він торкався тебе? Якщо він намагався…

– Ні, Алеку, – відповіла роздратовано Ізабель. – Все не так. Саймон – пацюк.

– Вона п’яна, – з відразою сказав Джейс, відвертаючись.

– Ні, – обурено мовила Ізабель. – Ну, трохи, але річ не в цьому. Просто Саймон випив трохи того блакитного пійла, я просила його не пити, але він не послухав і перетворився на пацюка.

– На пацюка? – недовірливо перепитала Клері. – Ти ж не маєш на увазі…

– Я маю на увазі пацюка, – мовила Ізабель. – Маленький. Коричневий. З гидким хвостом.

– Конклаву це не сподобається, – засумнівався Алек. – Я впевнений, що перетворення приземлених на пацюків є протизаконним.

– Технічно вона не перетворювала його на пацюка, – зауважив Джейс. – Найгірше, в чому її можна звинувачувати, – це недбалість.

– Кого цікавить тупий Закон? – вигукнула Клері, схопивши Ізабель за зап’ястя. – Мій найкращий друг – пацюк!

– А-й-й! – Ізабель намагалася вирвати руку. – Відчепися від мене.

– Спочатку ти мені скажеш, де він. – Їй ще ніколи не кортіло так комусь врізати, як зараз. – Не можу повірити, що ти його залишила. Він, мабуть, наляканий…

– Якщо на нього не наступили, – зауважив Джейс.

– Я не покинула його. Він забіг під барну стійку, – виправдовувалася Ізабель. – Відпусти! Ти подряпаєш мій браслет.

– Паскуда, – люто мовила Клері, відкинувши руку Ізабель. Не чекаючи відповіді, вона побігла до барної стійки. Впавши на коліна, заглянула під стійку. З темряви тхнуло пліснявою й світилася пара блискучих очей-намистинок.

– Саймоне, – покликала вона здавленим голосом. – Це ти?

Саймон-пацюк трохи визирнув, його вуса тремтіли. Клері змогла розгледіти форму його маленьких круглих приплеснутих вушок та гострого носика. Намагаючись побороти відразу (їй ніколи не подобалися пацюки з жовтуватими, завжди готовими вкусити зубами – краще б він перетворився на хом’ячка), вона поволі вимовила:

– Це я, Клері. З тобою все гаразд?

Джейс та інші обступили її. Ізабель виглядала роздратованою.

– Він там? – поцікавився Джейс.

Клері, стоячи окарач, кивнула.

– Т-с-с. Ви його налякаєте. – Вона обережно пропхала пальці під стійку і покивала ними. – Будь ласка, Саймоне, виходь. Ми змусимо Магнуса скасувати чари. Все буде добре.

Почувся писк, і з’явився рожевий носик пацюка. Клері вхопила його на руки та вигукнула з полегшенням:

– Саймоне! Ти мене розумієш!

Пацюк, притиснувшись до її долонь, невесело пропищав. Зрадівши, вона притисла його до грудей.

– Біднесенький, – примовляла вона наче до домашнього улюбленця. – Бідний Саймоне, все буде добре, я обіцяю.

– Чого його жаліти, він ще ніколи не був так близько до дівочих грудей, – мовив Джейс.

– Стули пельку! – Клері люто зиркнула на Джейса, але не відпустила пацюка. Його вуха тремтіли, чи то від злості, чи то від хвилювання, а може, просто від страху. – Приведіть Магнуса, – скомандувала Клері. – Нам треба перетворити його на людину.

– Не поспішай, – вишкірився Джейс. Він простяг руку, наче хотів погладити пацюка. – Він