Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко
У коридорі четвертого поверху було майже темно. Сашка намацала вимикач, увійшла в аудиторію, сіла на своє місце й поклала голову на стіл. Здавалося, минула тільки мить. Сашка скинулася, як від поштовху.
— Спите? Звичайно, ви ж недосипляєте… Сашенько, я помилився у вашому профвизначенні, у вас інша природа, інша доля, а я дурив себе й вводив у оману вас… Шкода… Ну та добре, не будемо про це. Ось що спробуємо зробити: відкладіть плеєр, не торкайтеся до нього більше. Ми спробуємо інший підхід, зовсім інший.
Кватирка, ледь прочинена, впускала запах дощу й шелест останнього листя. Там, де над деревом світить ліхтар, листя живе довше. Сашка помітила це ще торік.
— Я дам вам… — Микола Валерійович порпався в своєму чорному дипломаті, — я дам вам ось такий посібник.
Він витяг і поклав на стіл альбом у м’якій обкладинці, форматом схожий на глянсовий журнал, але зовсім чорний.
— Ми можемо спробувати просто зараз? У нас ще є час. Візьміть, Сашко, відкрийте на першій сторінці.
Вона слухняно розгорнула альбом. Усередині не було нічого, крім чорних, як стародавній копіювальний папір, аркушів. Сашка потягла носом: їй здалося, що відчуває запах друкарської фарби. «У чорному-чорному місті, на чорній-чорній вулиці стоїть чорний-чорний будинок…»
Хтось, може, посміхнувся б. Але не Сашка.
— Сторінка два, — сказав горбань. — Фрагмент номер один. Ви бачите в його центрі три білі крапки… Бачите?
Сашка кивнула. Картинка на вигляд була як відомий твір Малевича, попсований трьома краплями білої олійної фарби.
— Увага, Сашко. Три крапки — це «якір» для вашого погляду, для напрямку ваших думок. Ви повинні дивитися дуже уважно, затримуючи подих, подумки повільно рахуючи до десяти… Зробіть зараз, а я перевірю.
Три білі крапки здавалися двома очима й круглим ротом. Ні про що не думаючи, а тільки очікуючи кінця заняття, Сашка набрала в груди повітря й перестала дихати. «Один, два, три…»
Три крапки кинулися їй назустріч і виявились прожекторами поїзда в тунелі. На мить виник пейзаж — об’ємний, чіткий. Сашка побачила аркові мости, що проникали один в одного, далекі зубчасті гори, тунелі, схожі на переплетені сухожилки. Їй бракувало кисню, дуже хотілося зітхнути, але чомусь не можна було. Зробилося зовсім темно, потім перед очима з’явилися аудиторія, викладацький стіл і горбань над відкритим дипломатом.
Сашка схопила повітря ротом, як нирець, який мало не захлинувся. І задихала, раз у раз ковтаючи гірку слину, а чорний альбом лежав перед нею на столі з розкинутими сторінками, ніби запрошуючи повторити дослід.
— Мда, — з сумнівом сказав Микола Валерійович. — Не зовсім те, чого я хотів би… Але це вже робота, Сашко. Це вже натяк на розвиток, нехай і скромний. Будь ласка, візьміть цей альбом і дуже ретельно — як тільки зумієте — попрацюйте із фрагментом номер один. В ідеалі — я дуже хотів би, щоб ви довели затримку подиху до двох хвилин. На рахунок «сто двадцять».
* * *
— Я повинна здати цей залік, — промовляла Сашка вголос. — Я повинна здати цей залік!
І розгортала альбом, виданий горбанем. Сторінки були пронумеровані, чорні поля — фрагменти — були пронумеровані теж, і тільки за номерами їх можна було відрізнити одне від одного. У центрі кожного біліли три крапки, ніби три зірки чи три дірки в темній тканині.
— Я повинна здати, — бурмотіла Сашка й, затримуючи подих, фокусувала погляд на трьох білих крапках. «Один, два, три, чотири…»
Усе зливалося перед очима, потому прояснялося знову. З темряви проступали різкі, дивні обриси. Сашка бачила місто, гострі піки дахів, перетини ліній і дротів; пласкі істоти, коричневі, ніби кавова гуща, стрибали по них, немов блохи в немитому волоссі.
Схожі на хрестики, проставлені грубим коричневим фломастером у списку покупок, вони посмикували ніжками, вигинались і рухалися ривками. Сашка не змогла б пояснити, чому їй такі огидні ці істоти, але щойно вони з’являлися, її пересмикувало від бридливості. «Тридцять один. Тридцять два. Тридцять три…»
На рахунок шістдесят коричневі хрестики-комахи помічали, що за ними спостерігають. Вони бачили чи чули Сашку, підкрадалися ближче, до самих очей, а вона не могла ухилитися.
Позаду на чорному аркуші розгорталися графічно чіткі пейзажі: гори, арки, будинки та вежі, прекрасне й моторошне місто. Масляно блищала бруківка — як поверхня аспідно-чорного кукурудзяного качана. Від фрагмента до фрагмента віддалений пейзаж змінювався, наповнювався деталями, ставав об’ємнішим, але й кофейно-коричневих хрестиків збиралося дедалі більше. Вони кидалися на Сашку, немов зграя зголоднілих блощиць. Позбавлена рук, не маючи можливості дихати, вона відгонила їх як могла: напругою, поглядом. Іноді стогнала над альбомом, викликаючи жах у сусідок по кімнаті.
— Я повинна здати цей залік!
— Ти сама на себе не схожа, — тихо казав Єгор.
Сашка вивчила його розклад. Щодня вона йшла в їдальню, тримаючи Єгора за руку. Вона переносила всі його сорочки й светри. Вони цілувалися при всіх, начебто востаннє. Сашка безсоромно вигонила сусідок з кімнати й кохалася з Єгором, замкнувши двері на ключ і на ручку від швабри.
Потім Єгор натягав спортивні штани, вислизав із кімнати, йшов до себе, а Сашка лежала цілу ніч без сну.
Вона повинна здати цей іспит.
Або вмерти.
* * *
Наприкінці листопада Костя й Женя пішли до рагсу й справили «студентське весілля» в маленькому ресторанчику неподалік від інституту: горілка, мінеральна вода, бутерброди з ковбасою і сиром, нескінченні банки з солоними огірками. Запрошені були всі однокурсники, кожен міг привести з собою не більше однієї людини. Сашка привела Єгора. Ліза не прийшла зовсім.
На весіллі Сашка вперше побачила матір Кості — завчасно постарілу огрядну жінку, метушливу, з різким голосом. І подумала про Фарита Коженникова, який був чоловіком цієї жінки й покинув її… Чи вони розійшлися за обопільним бажанням?
І ще їй не давала спокою одна думка: як Костина мати не помічає, не бачить, що з інститутом, де вчиться її син, не все гаразд? Чи, може, якщо глянути збоку, підступу й не розгледиш?
Сашка намагалася поставити себе на місце цієї жінки: син, якого інакше забрали б у армію, перейшов на другий курс провінційного вузу й оженився на однокурсниці. Усе добре. Все природно. На третьому курсі син обере спеціалізацію, і його мати в шовковій сукні, яка надто щільно облягає розплилі форми, сподівається, що це буде «економічний напрямок»…
Сидячи на колінах у Єгора (місця за столом було достатньо, та Сашці було важливо саме так сидіти за Костиним весільним столом), вона думала про те, що на її
