Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Здрастуй, Крихітко.

— Здрастуйте, Матінко, — скажу я, коли опинюся в її тронній залі.

— Ну, як тобі? — спитає вона й кивне на Ідеальних Коханців біля свого трону.

— З-поміж них я впізнаю…

— Хочеш, подарую одного?

Вона знала, що я прийду, тож приготувала для мене Вовка.

— Він буде слухняний, буде вірний тобі. Одне твоє слово — і він зробить усе. Хочеш? Бери.

Може, махнути на все рукою та зостатись при ній?

Чи забрати від неї Вовка-2? Побудувати свій дім і забути про все на світі.

— Може, тобі кращий Чоловік в Окулярах? Лис? Алекс? Пес? Із котрим із них ти хочеш бути щасливою?

— Ні.

Мертві в Країні Мертвих. Тисячі мертвяків. Вони подають обід, стоять біля ліжка, чекають розпоряджень.

На величезному заводі, що став її Замком.

Вітчим регоче:

— Фабрика чиїхось мрій.

І сторожа біля металевих воріт, вона стріляє в кожного, хто підійде. Маленький презент для Мачухи — кілька щойно застрелених мерців.

— Тра-та-та-та!

Щоранку оглядати нові трупи, зазирати їм в обличчя. Зажмурюючи очі, вдихати запах.

Тільки б не посваритися з Повелителем Мух…

І я знову бачила Мертве Місто. І знову ступала вулицями в нікуди.

І знову розпалювала багаття.

— Самі гілки. Більше нічого такого, що могло б примусити згадати…

І знову знаходила людей. Різних. Таких, що пережили Великий Вибух. Майже тих, кого хотіла знайти.

— Що зробити для вас?

— Зроби світ таким, яким він був.

— Не можу.

— Не можеш.

— Місто Магеддо зруйноване.

— Але ж біля нього залишилася гора.

— Ви підете зі мною в Долину до підніжжя Цієї Гори.

— Ні.

Ото ж бо й воно, що «майже». Тому-то я знову пішла.

Через зруйноване Місто. Від вогнища до вогнища. Через Місто, яке не Витримало Великого Вибуху.

Наразившись на дріт:

— Дзень!

Потираючи забите коліно:

— Дзень! Дзень! Дзень!

На невидимий дріт через суцільну пітьму. Примусивши дзеленчати почеплені на нього консервні бляшанки.

Дзень! Дзень! Дзень!

— Як болить.

Дзень! Дзень! Дзень!

І побачити покинуте людське селище.

«Будь обережний, мандрівцю. Бо ж коли ти читаєш ці слова, нас уже немає. Якщо ти читаєш ці слова, то нас понищили Мовчуни. Але якщо ти читаєш ці слова, отже, боятися тобі нічого — ще не дуже темно задля того, щоб Мовчуни по тебе прийшли».

Мовчуни?

Я озирнулася. Побачила щойно покинуте селище, обгороджене стінами трьох розвалених будинків.

Мовчуни?

За мить до темряви.

Мовчуни.

Я чула, як вони простували до мене по камінню.

— Егей, вітаю.

Вони не обізвалися.

— Я — Крихітка.

Вони оточили мене.

— Ви не підкажете мені?

— Бо… — сказав один.

— Г… — простогнав другий.

— Онь… — вимовив третій. Ледве-ледве. Насилу. Через біль роздертих губів.

— Що «вогонь»?

— Ммммм…