Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Ні.

— То занести її в пам’ять? — спитав Штурмовик, що стояв біля нас.

— Поки що заждіть.

— Цікаво, а якби Пташка вийшла заміж за одного з близнюків, що тоді робив би інший?

— А якби Штурмовикові придумати ім’я, він на нього відгукувався б?

— А якби Крихітка знайшла свої примари, чи вбивала б вона тоді, аби їх урятувати?

— А якби ти пішов, коли Гробарі сказали тобі «ходімо з нами», то чи сидів би ти зараз отут?

— Цікаво, якби мене знайшов Гробар, чи взялася б я розбивати гроби?

— Якби пішов дощ…

— Дощ?

— Так, вода з неба, — сказала я.

— Не може бути.

— Може.

Я розповідала доти, доки вони повірили мені.

— Якби Пташка…

— Якби Безмовний Воїн…

— Якби в інших Містах…

— Тисяча міст?

— Як це?

— Хіба ще є щось?

Вони чули їхні назви. І кожен намагався уявити їх.

— Місто На Дні Долини! Місто Довкола Пагорбів! Місто На Березі Океану!

Не йняли віри, що вдома в них — самі купи битої цегли.

— А якби прилетів Янгол?

— Янгол?

Я могла б розповідати цілісіньку ніч.

Але тепер я не була їм потрібна. І коли вони всі поснули, я лагідно попросила Штурмовика:

— Не гурчи, дай мені піти геть.

— Я заніс тебе в пам’ять, — сказав він. — Тож ти завжди зможеш повернутися.

— Навіщо?

— Хтось має розповісти їм, що таке — янгол.

Їм?

— Навіщо? — адже вони самі стали янголами цього світу.

— Ти задоволений? — спитала Мачуха.

— Ну хіба може бути задоволений художник?

— Нічим?

— Чому ж? Про дещо з цього я навіть сказав би «може бути».

«Та побачила я чимало різних світів. Зустрічала різних істот. Але шукала я тільки одних. Тих, про кого нагадав мені Кіт, коли невдоволено сказав:

— Крихітко…»

Я простувала від вогню до вогню, я навідувала людей, що залишились у своїх колишніх квартирах. Ішла через усі нечисленні вцілілі квартири.

— Драстуйте вам, — підіймаючись завислими у повітрі сходами.

— Драстуйте вам, — де уламки квартири на восьмому поверсі.

Побачити доброго дідуся, що запропонував мені чай зі свинцевого термосу. І сказав:

— Обережно, — він вирішив, що я не бачу дірки в підлозі.

Від вогнища до вогнища.

— Драстуйте вам, — до сумної родини з дверима-норою від належного їм підвалу.

Прокинутися. Розсунути штори, а за вікном… Гм. Отож.

Я бачила острів у Центрі Міста. Три зруйновані мости, сотні закляклих там автомашин. І линви для тих, хто все-таки відважиться прийти на Острів.

Я бачила домогосподарок, що взялися за гвинтівки. Колишніх торгівців «корисними в побуті речами» — вони захищали свій Острів зі зброєю в немитих руках.

Воїни Епохи Після Великого Вибуху. Вони не вміли злитися, через що просто істерично кричали, їм несила було примусити когось боятися себе, а тому вони розмовляли лише тоном команди. Вони знали, що не широкоплечі, а в стегнах… Тим-то начіплювали на себе зброю та розмальовували обличчя кольорами трави, якої вже не було, землі та води…