Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Мммммммм… — надто з великим болем давались їм ці слова.

Здоровенні. Обпалені Вибухом. Вони сказали мені:

— ВО…Г…ОНЬ…

Троє здоровенних чоловіків — три великі рани. Вони мали просто неймовірну силу. Три майже людини.

— ВО…Г…ОНЬ…

Команда починати стрелянину? Почни перша, щоб ми могли вбити тебе?

Скількох вони вбили, не знаючи спокою через сповнені болю ночі. Крокуючі на Вогонь. Мовчуни. Обпалені Вибухом. Благаючи мене про вогонь.

Мирне поселення, селище людей, котрі вирішили захищати себе, вимушені ночувати на руйновищі гробарі, — всі, хто траплявся їм на шляху.

П’ятеро Гробарів сидять біля багаття на зібраних по руїнах меблях, сидять на принесених до вогню диванах із тих самих руйновищ.

— Ммммм… — і кроки по камінню.

І Гробарі починають стріляти по Мовчунах, що йдуть до них. Ненависно. Бачачи, як кулі врізаються в Мовчунів та вилітають із протилежного боку — сухі, без бульбашок крові.

— ВО…

Грох! Грох! Грох!

— ГО…

Не відчуваючи болю. Що той опік від приставленого до грудей пістолета порівняно з опіком від Великого Вибуху? Покласти руку на голову та зламати карк.

— НЬ…

— Ммммммм…

Я дивилася на них.

Я розумію — вони не були злом.

— Мммм… — на них не було Вітчимового карбу. Не він укладав ненависть у їхній обпалений Вибухом мозок.

І вбивали вони не тому, що хотілося вбивати. Убивство як відповідь на постріл. На вигук ненависті:

— Мовчуни!

Вони просто приходили до селищ, таборів та стоянок, а їх зустрічали кулеметним вогнем.

Хіба могли вони діяти інакше?

Мовчуни та Мерці-Сторожа біля воріт Мачухиного замку.

— Во…

— Г-г-г…

— Ммммммм…

І договорити за того, котрий не зумів пересилити на видихові біль:

— Онь…

Непорушно стоять мерці. Вони вбачають у Мовчунах таких самих мерців, як самі.

— Во…го…нь…

Але мерці не можуть вимовити ані звуку. Такими їх зробила моя Названа Мати.

— Во…г…онь…

Жахи нічних руйновищ.

«…якщо вже стемніло, то Мовчуни прийдуть по тебе…»

— Але ж у мене в руках немає нічого, — сказала я. Маленький заштрик болю.

— Ходімо, — я стала на дріт, і консервні бляшанки дзенькнули:

— Дзень.

Повільний рух підборіддя з боку в бік:

— Ні.

— Там нікого нема…

Вони знали. Вони самі знищили мешканців цього селища. Тих, до кого прийшли. Тих, котрі першими почали в них стріляти.

— Тоді зачекайте мене.

Я обійшла селище.

Могили із увіткнутими в узголів’ї гвинтівками. Мовчуни без жодного слова вирішили поховати тих, котрі прагнули їх убити.

Я повернулася з оберемком дров.

— Ммммм… — дивлячись, як я склала оцупки та підпалила їх.

— Во…

— Го…

— Нь…

Я розпалила багаття, і вони — ті, котрі впродовж багатьох років тяглися до світла, — пішли, щоб повернутися. З ковдрами та кухлями.

— Я можу приготувати вам какао, — до Мовчунів довкола багаття.

— Мммммм… — надто пекучий біль. Але підіймати кухлі до рота і вдавати, що п’єш. Сидячи коло багаття….

Адже вони приходили лише задля того, аби розіслати свої ковдри біля чийогось вогню, аби просто підійняти кухоль…

Згадка про минуле життя. Остання згадка, збережена випаленим мозком…