Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Адже цілком байдуже, де починати.
— Ви заблукали? — спитав чоловік.
А я ж прийшла їх порятувати.
— Ви зостались одна?
Я завмерла, вичікуючи, що Машина-чудовисько ось-ось проб’є стіну позад мене.
— Ви можете піти з нами.
— Не бійтеся, вас там ніхто не скривдить.
І їхній малюк дав мені руку:
— Ходімо?
Розділ 2— То й що? — спитався Вітчим.
— Вона щезла в стіні.
— То пробили б стіну!
— Неможливо, — вони намагалися це зробити, але занапастили дві машини із восьми…
— Вас налякали мутанти? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.
— Мутанти? Ну, звісно ж, — зрозуміла я.
— Гаразд, — сказав до створених власноруч мутантів Вітчим. — Йдіть, — і пішов до своїх покоїв.
До своєї квартири, що була така ж, як і колись. Лезом по руці — кілька крапель крові на підлогу. І дві великі почвари. Вони виступили з пітьми. Вони тремтять від нетерпіння.
— Лише піти та подивитися. Лише подивитися і повернутися. Зрозуміло.
Стиха:
— Гррррррр.
— Нумо ж, я чекаю.
Розділ ЗУвечері Мачуха надіслала Вітчимові оживленого мертвяка.
«Сподіваюся, вечеря припаде тобі до смаку, — червоне чорнило, м’який пергамент переданого з ним листа. — Бережи себе. Не забувай, що в тебе є я. Твоя Л».
— Вільний, — сказав Вітчим мертвякові, коли той поставив останній судок.
Але мертвяк не ворухнувся.
— Якісь проблеми? — спитав мій Названий Батько.
— Навіщо ви оживили мене?
Що?! Мертвяк заговорив?! Та ще й задає питання?!
— Що ти сказав?!
— Я не хочу служити вам.
— Не хочеш?!
На додачу — ще й оживлений мертвяк.
— Відпустіть мене.
— Звісно, — ошкірився Вітчим. — Священне право вибору. — Він обернув мерця на пилюку.
Одним помахом руки.
I скривившись:
«Кепська прикмета. До чого ж кепська прикмета».
«Дитинко моя, — писав він, — поки ще не пізно зробити твою смерть легкою та безболісною, отямся. Прийди до мене та помри, як належить янголові — сумирно і тихо».
Я переглянула листа. «Не змушуй мене» ніде не було. Дивно.
На другому аркуші:
«Ми з твоєю Матінкою не хочемо завдати тобі лиха. Тому сподіваємося, що ти повернешся сама».
На третьому аркуші:
«До чого така обережність? Навіщо ховатися? Де ти можеш заховатися від мене в тому Світі, що побудований за моїми кресленнями?»
Четвертий аркуш закінчувався словами:
«Не сміши нас».
А п’ятий, розірваний посередині, починався:
«Та подумай про ті сто п’ятдесят тисяч. А втім, я все одно їх знищу».
— Лист? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.
— Так, — сказала я та й зібгала аркуші в руці.
— І що пишуть?
— Такий нерозбірливий почерк.
Жмут паперу впав на землю та вмить зробився випалено-жовтим.
Подарунок для Гробаря.
— А що в тебе є?
— Лист.
— Покажи, — і спроквола ворушить губами: — «Дитинко моя, поки ще не…»
— А що означає «Дитинко»?
