Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Чудово. А ще оце, — показуючи намисто з ручок фаянсових цукорниць.

— Хто найбагатший у Місті?

— Вітчим. Адже йому віддають третину з усього, що знаходять на руїнах.

— Навіщо Вітчимові ці речі?

— Бо за кожну з них Гробарі вбили примару.

Байдуже, чий біль. Навіть того, хто вже помер.

Аби лишень біль та муки.

— Надзвичайний світ.

Або юрба загнаних до його трону примар.

Трон? Старе крісло. Але й воно може стати центром світу. Того світу, котрий опанувало Зло.

— Хто хоче служити мені? Не бійтеся. Хто залишиться зі мною, то житиме тисячі років. — А якщо ні, то він кивне, і Гробар поцілить струмінь вогнемета уже на перших трьох і перетворить їх на дим. — То хто ж?

— Я!

— Я!

— І я!

— Чудово. — Легкий доторк руки — і примарна людина обертається на чорну ікласту почвару.

На тварюку-привида. Яка проходить крізь стіни, проникає у сни, нападає в пітьмі.

— Решту — знищить.

— Ти що? — спитав мене Останній із Тих, Що Вижили.

— Хоч би що відбувалося, — сказала я. — Хоч би що скоїлося… — повернувшись до руйновища та дістаючи пістолета: — Хоч би що відбулося…

Чотири новонавернені почвари чорними крайками просочуються крізь стіни. Переплітаються, набувають форми та повільно рухаються до нас.

Бах!

— Хто сказав «тисячу років»?

Бах!

— Хто сказав «Йдіть по неї»?

Бах!

По тій, котра потяглася лапами до мого горла та так і впала, не опустивши лап.

Бах! Збиваю з ніг і стаю ногою на груди. Бах!.

І знову трон у центрі світу.

— Хто хоче слугувати мені.

Цвинтарний сторож усміхається беззубим ротом. І його жінка тепер уже вічно молода.

— Здрастуй, моя люба.

— Здрастуй.

Її округлий живіт. Їхнє дитя, якого вже ніколи не буде.

Їхній примарний сад — прозорі духи дерев. Привид-яблуко на її долоні.

— Дякую.

— Ти дуже стомився, — вважаючи його старість за втому.

— Пусте, — з відчуттям невідворотної тисячолітньої війни.

— Поцілуй мене.

Померла закоханою, вона тепер кохатиме його вічно.

Дістатися до табору Гробарів. Тільки-но дійти до нього та потрапити під кулю.

— Лови! Чудова куля! Ми виливали її зі столового срібла!

— А на одній напишіть «Крихітка», — попросив Вітчим.

— Ваше бажання — для нас закон, о…

— Лови! — кулю з карбованим на ній «Крихітка».

Грох!

Табір, огорожа з колючого дроту. Прірви, накриті збитими з дверей щитами. Замість стін — дерев’яні віконниці.

Що я тут не бачила? Зібрані ними речі? Мільйон поламаних речей, не потрібних навіть тим примарам, котрі через них загинули?

Грох!

Адже я прийшла сюди не для того, щоб із ними воювати.

Заночувати серед руйновищ. Запалити багаття та виказати себе.

— Це Місто подароване нам, тож усі, хто не пішов із нашого табору, — вороги.

Гробарі.

Збирачі черепів…

Вони оздобили Вітчимове крісло сигаретною фольгою. Не розуміють, чому він регоче, коли на нього сідає.

— Кожний третій череп для вас, о Володарю!

— Хто зібрав найбільше черепів?

Жовті кістки серед багатьох куп каміння.

— Незлецько-незлецько, — скаже Вітчим, завваживши їх. — А це вже й зовсім добре, — про малесенький череп, м’який, ніби пергамент. — А тепер подивіться, — і він виймає з-під одягу ще замащений кров’ю череп. — Хто має такий?