Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Я бачила справжніх воїнів. Останній Взвод. Одяг випалено-жовтого кольору. Випалено-жовта іржа на гарматі. Втертий у шкіру випалено-жовтий пил…

— Розставити охорону.

— Слухаю!

— Роздати пайки.

— Слухаю!

— І далі викликайте базу. Вони мають дізнатися, що ми живі…

Я бачила тих, котрі вирішили, що це — всього лише сон. Вони позносили ліжка на перехрестя, змайстрували над ними хто тент, а хто навіс і лежали на них, лише зрідка підводячись, частіше підіймаючи лише голову, аби сказати:

— Який дивний сон.

— Цікаво, коли ми прокинемося, чи пам’ятатимемо одне одного?

— Іноді шкодуєш, що будильник не дзеленчить та не будить тебе.

Я побачила у проламаному вікні світло та пішла на нього крізь досвіткову імлу. В час, коли небо з чорно-червоного стає червоно-чорним.

Я побачила людину. Чоловіка. Він саме прокинувся, посміхнувсь і підвівся та прибрав постіль.

Зайшов до ванної, щоб вичавити з порожнього тюбика пасту, а з другого — крем, що давно закінчився. Він поголився, відкрив кран, мов з нього тече вода.

На кухні — на уламкові блискучої кахляної підлоги, уламкові двох стін, що зійшлися ріжечком, він увімкнув мікрохвильову піч, вважаючи, ніби розігріває в ній сніданок. Він удав, що насипає в кухлик цукор та каву, а потім довго пив його, одержуючи насолоду від кожного ковтка.

Перед пустою рамою від дзеркала він зав’язав краватку, поправив комір рваного піджака. Вийшов. На сходах кивнув своєму сусідові, котрий загинув ще під час Вибуху:

— Доброго ранку.

Зупинитися перед оплавленою брилою газетної ятки, спитати скелета, який сидить на стільці:

— Що новенького? — та взяти газету. Із грубої пожовклої паки «Сьогоднішній День», номер сто двадцять дев’ять (дев'ять тисяч чотириста сімдесят шість).

До цього додати ще й «Інформаційний Вісник». А коли закінчиться пака «Дня», він братиме по газеті з кіпи «Справжні Новини». І читатиме їх одну за одною, аж ніяк не дивуючись з того, що тисячу разів читає одне й те ж саме.

Він прийде на роботу — в руїни багатоповерхового будинку. Натисне запалу кнопку ліфта, але, не діждавшись його, піде пішки. До свого кабінету, до кімнати на шестеро столів.

І ті, що сидять за ними, скажуть йому:

— Доброго ранку.

Достоту такі ж, як і він: у старій одежі, сяк-так поголені чи з немов зробленими зачісками. Чоловіки та жінки, що наполегливо роблять усе ТАК. НІБИ НІЧОГО НЕ ТРАПИЛОСЯ.

— Читали? — спитає жінка ліворуч. — Що пишуть?

У рундуці неподалік від її будинку зосталися лише «Новини Бізнесу» номер чотириста тридцять п’ять, а тому, щоб упродовж півроку дивувати їх однією й тією ж статтею з «Сьогоднішнього Дня», їй доводилося робити гак до газетних яток при вокзалі…

…закляклі потяги. Завалені Скляні дахи…

— Так, я читав, — скаже чоловік.

— То що, почнемо?

Цілий робочий день: документи, кошториси, обідня перерва, деренчання телефонів на столах, не зважаючи на те, що вони не діють. Що в них немає навіть коротких гудків.

— Що сьогодні по телевізору?

— Не знаю. Здається, якийсь непоганий фільм.

Вечір перед розбитим екраном. Трохи почитати перед сном. І спати…

— Гарних снів.

Нічого не сталось. І завтра все буде так само, як завжди.

— Нічого не сталося.

— Нічого.

— Нічого.

— Нічого.

Я бачила сторожу біля Країни Оживлених Мачухою мертвяків.

— Можна мені пройти?

— А хто ти така?

— Крихітка.

Бетонований паркан зусібіч Країни Мертвих. Величезні куріючі труби Мачухиного замку. Конвеєри з мертвяками. Цех Обробки та мертвяки, що працюють за конвеєрами. Купи тіл і Мачуха:

— Які гарні руки.

— Еге ж, — і змах тесаком.

— Гарні коси…

Повздовжній зріз.

— А оті вузькі стегна пасуватимуть оцьому, — вона створює Ідеального Мертвяка, свого Найкращого