Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— А тепер ще й Обпалені Вибухом.

— То й що? Вибух обпік, але не вбив їх.

— Але ж вони просто зомбі.

— Ні!

Світ, вигаданий Вітчимом. Осквернителі Могил, Зомбі, Волаючі в Темряві…

— Вибирай, яких хочеш, — сказав він.

— Кожний із них буде твоїм, — реготала моя Названа Мати.

— Як багато їх вижило Наприкінці Світу, — веселився Вітчим.

— А тобі казали, що мало хто вціліє!

— Сто п’ятдесят вісім тисяч і скільки там іще?!

— Авжеж, — сказала я. — І я їх знайшла.

Не всіх. Дещицю з тих, хто зумів пережити Кінець Світу. І по-справжньому залишитися тим, ким вони були до того.

Адже саме їм Було Обіцяно. І саме їх я шукала. І саме їх я знайшла.

Вітчим упав на підлогу, і вхід до Пекла зачинився.

— Я уб’ю її! Я уб’ю її! Я уб’ю її…

Він підхопився.

— Я це зроблю! Я уб’ю її! — в його очах спалахували червоні відблиски пекельних вогнищ.

— Гробарі!

Але я відійшла вже надто далеко, їм уже годі було мене відшукати.

— Збирачі через… Ет, — він лише махнув рукою.

— Тварюки!

Сотня почвар кинулася через руїни, вдихаючи мої сліди.

— Ні! — його обличчя обернулося на морду чудовиська.

Залізні люди зі своїми величезними кулеметами захистили мене від тварюк, перетворивши їх на пульсуючі, смолисті клапті розірваного на шматки зла.

— Хто? — спитала сторожа біля воріт Замка.

Помах руки — й вони осипалися попелом.

— Я потребую твоєї допомоги!

— Авжеж, — сказала Мачуха. — Що я можу для тебе зробити?

— Мертвяки…

— Ну?

Він поглянув на зомбі, які вовтузилися біля конвеєра. На кавалки мертвої плоті, що повільно їхали на ньому.

— Наказати, щоб дали тобі фартух? — спитала Мачуха.

— Так.

А через хвилинку, стоячи біля цинкового столу:

— Тулуб.

Зомбі підтягли до нього плечі та стегна.

— Руки. Не ці! Оті!

Жилаві руки борця.

— Голову.

Він зшивав мерця з різних частин, закладаючи в нього Зло ще до того, як зробив останній шов на грудях.

А по всьому тому — величезна доза чистого протеїну! Три десятки найбільших шприців, щоб мертвий зробився горою напружених м’язів!

— Підводься.

— Який жах, — посміхнулася Мачуха.

— Твоя правда, — озвався Вітчим, зминаючи та калічачи ударом лице мертвяка.

— Так ліпше.

— Хапай їх, — наказав Вітчим, і створений ним накинувся на чотирьох зомбі, що стояли під стіною.

— И-и-и-а, — і він роздер їх.

— Додаси трохи спритності, та й… — Вітчим нарешті посміхнуся.

— Цікаво, — промовила Мачуха. — Як його називатиме Крихітка?

— Їх, — уточнив Вітчим.

— Їх, — погодилася моя Названа Мати.

— Вона не встигне дати їм імена.

— Ти певен?

— Дай-но сюди, — сказав Вітчим і взяв у охоронця гвинтівку. — Дивись, — і він вистрілив у створеного ним монстра.

— Та-ак, — стиха мовила Мачуха і повторила ще тихіше: — Та-ак…

Три дні він не відходив від столу, створюючи дедалі жахливіших… Звісно, я тоді не знала, як мені їх називати.