Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Але то був їхній час. Час, коли Злу дозволялося правувати будь-яким із світів. Недовго, але неподільно.
— Час, коли всілякі Крихітки безсилі.
— Побачимо.
Копнути ворота, щоб піти від них.
— Ой не думаю, Таточку, — сказала я Вітчимові, котрий ще не присягнувся вбити мене.
— Побачимо.
— Побачимо.
— Ти це серйозно?
Іноді навіть Янголові хочеться…
— Так, я серйозно.
— Побачимо.
Але я мовчала. Бо ж:
— Побачимо.
— Побачимо.
— Побачимо.
— Побачимо, — ми могли обіцяти одне одному до наступного ранку.
Розділ 10«…не надто відрізняються…»
Я зціпила зуби.
«…не надто відрізняються…»
— Пригнися, — і тільки-но Крихітка присіла, Пташка вистелила в Гробарів, котрі намагалися мене наздогнати.
— Бах!
— Побачимо.
— Поба…
Я зціпила зуби, а Вітчим зареготав:
— Це мій Кінець Світу?!
— Твій.
Розділ 11— Ні, — мовив Останній із Тих, Що Вижили, й не пустив мене нахилитися до тріски.
— Аби не думати потім, що це було.
— Ліпше візьми гілку.
— Звичайне дерево. Звичайна гілка.
— Хто й коли звертав на них увагу?
— Ти пам’ятаєш кожне дерево свого Міста?
— Ні.
Ми розпалили багаття, і його «штурмовик» захищав нас.
Нас і тих примар, що до нас підійшли та сіли біля вогню. Вони посміхалися прозорими вустами.
Істоти з серпанку, що прийшли до нас.
— Гробарі знов убивали.
— Вони знову приходили до нас.
— І до нас.
— А на нашій вулиці вони знищили три родини…
Пташка, повернувшись до себе додому. До нерівного уламка стіни, що біля неї невідомо яким побитом збереглася колиска.
— Доню.
— Мамо.
— Як ти?
— Усе гаразд. Пам’ятаєш Безмовного Воїна? Він колись приходив до нас. Він наткнувся на п’ятьох Збирачів Черепів…
— Пташко, ти лякаєш мене.
— Не бійся, мамо, адже він убив їх!
У Місті сила-силенна примар. Видимих тому, хто хоче їх побачити.
Вони годують мертвих голубів на площах, слухають зниклу музику в зруйнованих кав’ярнях. Вони вітаються одне з одним, усміхаються, коли ти йдеш, не бачачи їх, та показуються лише тоді, якщо…
Гробарі. Вони приходять і вдень, і вночі.
— Примара.
— Де?
Гуп!
— Уже нема?
— Цей світ належить вам.
— Дякуємо тобі, о Володарю, — припавши навколішки перед Вітчимом, який сидить у старому кріслі, принесеному з розвалених будинків.
— Йдіть та беріть, усе, що заманеться.
І нишпорять вони по руйновищу, вбивають привидів за котушку кольорових ниток, за поштівку, що припала до смаку, за блискучий уламок пластику.
— Поглянь, яка штучка!
— Чудово! А що ти хочеш навзамін?
— А що в тебе є?
— У мене? Та багато чого, — і до купи уламків: — Ось, дивись: якщо оцим провести по руці, залишається коричневий слід. А коли ним потрясти, то всередині в ньому щось торохтить.
