Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Обидва — і Драккайнен і моряк — повалилися на траву і каміння.

Він почув крики кількох людей і з подивом зрозумів, що чує зрозумілі слова і що час знову тече нормально. Світло здавалося йому дивно яскравим, звуки — ненормально різкими.

Він сів у траві.

Один із прибулих, жилавий моряк з червоним волоссям, розрізав штани товариша і намагався зупинити пов’язкою кров.

— Кістки цілі. Ходити будеш, — заявив.

— Я подумав, мій кум утік.

— Він побіг за нами. Ми б тебе витягнули.

— Ні, — коротко відповів моряк. — Ви б туди навіть не увійшли. Воно порубало б вас на шматки. Цей чоловік мене врятував.

— Як він це зробив? — запитав величезний тип без сорочки і з татуйованим черепом.

— Обережно, — відповів Драккайнен і встав, шукаючи ножа. — Навіщо ти туди поліз?

— Ніхто, у кого є хоч крапля розуму, не розмовлятиме таким тоном з Атлейфом Кремінним Конем, стирсманом Людей Вогню!

— Ніхто розумний не ображатиметься на розважливе зауваження, Ґрюнфе, — відповів юнак. — Я пішов, бо почув крик стражденних. Я не любив дядечка, але життя віддав би за Хродін, мою тітку. Також гадаю, що навіть такий козел, як Скіфанар, не заслуговує на такі страждання. Ніхто не заслуговує.

— Я теж їх чув, — сказав Драккайнен. — Але мені спало на думку, що катовані люди не можуть жити без їжі і води кілька років.

— А те, що гілля зазвичай не рухається, тобі на думку не спадало?

Драккайнен знайшов ніж і сховав його в піхви.

— Спалимо це, — сказав рудий моряк, обв’язуючи приятелю щиколотку. — Будеш кульгати, спираючись на милицю, як дід… Спалимо весь двір.

— Схоже, воно не захоче горіти, — засумнівався Вуко. — Воно як залізо.

— Ми так цього не залишимо, — заявив Атлейф, намагаючись підвестися.

— Тут справа не лише в твоїй тітці, — відгукнувся старший моряк з підстриженою помаранчевою бородою і зав’язаним на потилиці волоссям, який досі мовчав. — Страндлінґи вдаватимуть, що тут нічого немає, у кращому випадку почнуть брати гроші за те, щоб показувати це всім, кому буде цікаво. Якщо це рослина, то вона може розростатися. Був у мене колись пекучий кущ у саду. Я про нього забув і пішов у море. За рік довелося випалювати все, тому що виріс із дорослого чоловіка висотою. Але цей чужинець має рацію. Це може не захотіти горіти. Це насіння пісні богів.

— Принесіть сюди кілька якорів, — порадив Драккайнен. — Залізну поперечину, багато ланцюгів і четвірку запряжених волів.

— А хто ти такий, щоб нам вказувати?

— Той, хто врятував життя іншій людині, хоча не повинен був, — зауважив молодий Атлейф.

— Коли розумний чоловік дає пораду, лише дурень не слухає, — підтримав його той з помаранчевою бородою. — Спробуємо зробити, як він сказав, — підпалити можна завжди. Я — Ґрунальді Останнє Слово. Як тебе звати?

— Ульф Ніт’їсефні, Нічний Подорожній.

— Ходити краще вдень. Ти чужинець?

— Здалеку. Шукаю моїх земляків, які зникли кілька років тому.

— Однак звешся ти по-нашому.

— Називаюся по-своєму. Кажу, як би це звучало вашою мовою. Шкутильгаючи, молодий моряк підійшов з витягнутою долонею і привітав Драккайнена так, як тут було прийнято: стискаючи біцепс і хапаючи другою рукою за потилицю.

— Ти врятував моє життя. По-моєму, це означає, що ти — хороша людина, Той, що Подорожує Вночі. Я — Атлейф Кремінний Кінь.

Привели волів, принесли якорі, ланцюги, навіть якусь драгу для виривання водоростей. Навколо вже зібралося зо два десятки роззяв.

— З цього не буде нічого доброго, — кричав хтось.

— Треба всі гаки кинути одночасно і відразу поганяти волів, — сказав Драккайнен. — Я бачив, наскільки швидкі ці ліани. Поріжуть ланцюги і залізо раніше, ніж ви озирнутися встигнете.

— А я все підпалив би, — запропонував Ґрунальді. — Взяв би з корабля дві діжки пального для катапульти. Може, це їх послабить.

— А як підпалиш?

— Ти що, ніколи не бачив «драконячої олії»? Вона сама загорається на повітрі.

Ліани вхопили діжки, ледь ті полетіли, одну навіть у повітрі. Дошки моментально тріснули, розхлюпуючи навколо брудно-жовту каламутну рідину, яка одразу ж почала диміти, а за кілька секунд вибухнула густим чорним димом, який ревів і коптив, а полум’я стреміло під самий дах.

Двір вибухнув криками людей, які мучилися всередині.

Плющ почав скручуватися і бити повітря, тягнучи за собою віяло вогню, але складно було сказати, наскільки це йому шкодить.

— Якорі! Зараз! — закричав Атлейф.

Гаки полетіли, тягнучи за собою ланцюги, і впали у клубок кучерявих відростків.

— Зачекайте, поки вони натягнуться, — закричав Драккайнен. — І тоді женіть волів!

Воли нагадували скоріше мастодонтів, буйволів, схрещених з носорогами, але виглядали потужно, як рухомі гори жилавих м’язів, що пульсували під бронзовою шкірою.

Подорожній дивився, як могутні потрійні копита занурюються в траву, як із ніздрів тварин виривається пара. Запряга рушила.

Повільно, метр за метром, відростки натягнулися, ланки ланцюгів заскрипіли.

— Уперед! Дава-а-ай! Но-о-о! — надривалися погоничі і били тварин батогами.

Один із надто розтягнутих відростків раптово лопнув і злетів у повітря. Роззяви попадали на землю.