Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Чергові ліани періщили по натягнутому ланцюгу і закручувалися навколо металевих ланок. За ними — наступні й наступні відростки, аж за мить уже всі стебла, які було видно, трималися за гаки. Запряга зупинилася. Воли продовжували тягнути, копита вбивалися в землю, з морд і боків летіла піна, але чорний плющ не давав себе вирвати.

За натягнуті ланцюги чіплялися вже всі стебла.

Один з ланцюгів раптово видав тонкий звук.

— Усі всередину! — закричав Атлейф.

Вони припустили галопом, дістаючи ножі, і тільки Ґрунальді одним непомітним рухом висмикнув з рук місцевого роззяви списа.

Драккайнен утік разом з іншими, але пошкодував про це вже за мить. Це була погана ідея.

Сарай або, може, хлів із гулом палав, стовп чорного диму валив у небо.

Відростки чорного плюща шмагали все навколо, але були дещо дезорієнтовані. Вони молотили палаючий будинок, сікли клуби диму і полум’я, що стрибало дахом, розрізали палаючі балки, що сипалися довкола. Усередині ліан росло набагато менше, ніж навколо двору.

Драккайнен, лаючись трьома мовами на власну дурість, проскочив над стеблами, що плелися по землі, Ґрунальді ткнув у клубок ліан списом, і відростки моментально обліпили древко.

Моряк смикнув і йому вдалося звільнити зброю, хоча тепер спис був весь у засічках і з погнутим вістрям.

Побачивши жінку, всі на мить завмерли.

Вона лежала на ґанку, обплетена чорним плющем. Листя, немов вирізане з закопченої жерсті, вкривало її голову, мов перука, тонкі відростки впивалися у зморщену воскову шкіру. Було видно лише половину обличчя і одне страшне, вирячене око, з якого тік струмочок сліз. З відкритого рота линув безперервний горловий стогін, який було чутно навіть крізь шум полум’я.

— Хродіно! — крикнув Атлейф.

— Не торкайся її! — у той самий момент рявкнув Драккайнен, хапаючи його за плече.

Молодий моряк дивився безпорадно, опустивши руки. Жінка кричала весь час, смикаючись серед чорного листя, що різало її шкіру.

Великий лисий моряк з татуйованим черепом розштовхав усіх і блискавичним рухом встромив клинок жінці під підборіддя. Хродін сіпнулася, напружилася, а потім обм’якла.

Вони знайшли ще двох людей у різних місцях. Один був давно мертвий, від гілок, що його обплутували, не залишилося і сліду; від другого вціліла лише голова, але ця голова, немов жахливий плід обплетена гілками і листям, продовжувала кричати. Атлейф без слів вдарив її ножем за вухо, і крик за мить стих.

Головна зала нагадувала оранжерею. Ліани звивалися підлогою і стінами, а на дальньому кінці столу у великому різьбленому кріслі сидів Скіфанар Дерев’яний Плащ. Плющ обплітав його руки, впивався під зогнилу шкіру, обвивали кістки і рухався навколо голови.

— Убий мене! — крикнув він, щойно їх побачив. — На милість Скінґі і мужність Гінда, Атлейфе, сине Атлі, убий мене!

— Не пройдемо, — сказав Ґрунальді. — Вони вже нас бачать.

Ліани на стінах і підлозі вже піднялися, скрегочучи листям, що дзвеніло немов шматочки жерсті.

— Позаду теж погано, — промовив він тим самим діловим тоном. — Усі вже на подвір’ї.

Драккайнен повернувся і плавним рухом забрав у нього спис.

А потім розвернувся і замахнувся.

Усе тривало уламок секунди. Ґрунальді не встиг і рота розкрити.

Подорожній в одну секунду ще тримав зброю в руках, а в наступну вона вже стирчала з чола Скіфанара, наполовину вийшовши зі спинки крісла. Господар якусь мить здригався, стискаючи вигнуті пальці, потім напнувся на сидінні і обм’як.

Відростки вистрілили зі стін і обплели спис, розрізаючи його на шматки, але раптом завмерли.

Пролунав дивний глухий звук, немов скрип гігантських залізних дверей у гаражі, а потім гуркіт, немов у діжку посипалися цвяхи.

Запанувала тиша. Чути було лише ревіння полум’я.

Плющ обвис і перестав рухатися.

Драккайнен мовчав, дивлячись на нерухоме тіло, обплетене чорними ліанами. Мовчав, тільки жовна ходили під шкірою обличчя.

— Королівна заснула, — процідив він. — Забираймося звідси.

Вогонь уже сягнув даху, і всюди довгими тонкими стрічками тягнувся дим.

Стебла лежали на землі або затягували стіни, але тепер у них було не більше життя, ніж у звичайних рослинах.

Подорожній копнув гілку, що лежала поперек дороги, збиваючи хмару рудої пилюки.

— Уже іржавіє, — сказав він.

Вони вийшли з воріт без опору.

Роззяви радісно кричали й розглядали величезний клубок відростків, що його витягнули воли.

Атлейф озирнувся і мовчки дивився на двір, що палав у вогні.

По його щоках текли сльози.

Молодий плаче. Нічого дивного, адже йому років двадцять, а то й менше. А один із його людей щойно вбив жінку, яку він любив. На його прохання. Ким вона була для нього? Коханкою? Опікункою? Було незрозуміло, скільки їй років.

He можу позбутися образу списа, що пливе в повітрі і з огидним звуком пробиває череп старого. По суті, той уже був мертвий і не було часу на щось інше. Але це нічого не змінює.

Це вже другий.

Той був деревом, цей — живим трупом, який вріс у залізний плющ.

Не знаю, що я бачу.

Не розумію, що я бачу.

Але знаю, що вбив уже двох людей, оскільки інакше