Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Розсудлива людина не цікавиться такими справами. Хочеш потішити очі бідою проклятого чоловіка? Хочеш побачити Двір Залізних Голок? Треба йти вгору, на пагорб. До місця, де ростуть сливи і стоїть найкрасивіший різьблений двір, який ти бачив у своєму житті. Там, звідки видно всю затоку і море. На пагорбі. Там, куди ніхто не ходить і куди навіть дорога прогнила. Стежкою дурнів.

Тож я йду стежкою дурнів. Угору, між стін збудованих із балок чотирикутних будинків. Деякі досить старі, а в деяких перемонтували й замінили окремі балки, які тепер нагадують латки з молодого світлого дерева. Але майже всі ідентичні. І ті, що здавалися багаторічними, і ті, що поставлені недавно. Однакові. Ніякого розвитку, ніякого бажання що-небудь поліпшити, жодних спроб використовувати нові матеріали. Я починаю сумніватися, чи впізнаю той «найкрасивіший двір» у місті. Вони різняться лише розміром; бідніші вкриті ґонтом або соломою, а багатші — шматками черепиці. На колонах багатших будинків більше орнаменту. І тільки.

Те саме стосується і кораблів. Вони майже близнюки, немов виготовлені на конвеєрі. В цілому не такі вже й примітивні. З низькою посадкою, стабілізовані рухливим кілем, який біля берега маятником піднімається на борт. Однакове вітрильне оснащення, однакові кормові надбудови, однакові катапульти в носовій частині, пристосовані для метання списів. І така сама зарубка на правому носовому релінгу, трохи нижче бушприту. Повторена з безглуздою докладністю на кожному кораблі. Немов клас регати. Чому? Адже кожен винахід — це перевага над противником, велика швидкість і маневреність. Шанс на перемогу або збереження життя.

І ті будинки, і кораблі, і рухливі килі не було придумано за одну мить. Це досить сміливі винаходи, вони пройшли довгу еволюцію. Мабуть, добре виконують свої функції, але, схоже, у цій формі їх використовують уже кілька сотень років. Виглядає так, наче технічна думка розвивалася до певного моменту, аж хтось сказав «стоп». І все зупинилося.

Це наводить мене на думку про середньовічну Японію. Такі консервативні культури існували, але ж не настільки, щоб відтворювати щербину на борту кожного корабля.

Я бачу купу дерев на вершині пагорба і дах маєтку. Будинок як будинок, але справді стоїть там, звідки відкривається найкращий вид. Звідси видно край скелі та море за нею, видно порт і місто внизу. Міський вал тягнеться за сотню метрів звідси до самого схилу, але тут він нижчий і більш занедбаний, ніж унизу.

Колись тут було більше будинків, але тепер вони занехаяні. На самому березі стоять рештки круглої конструкції, від неї залишилися лише кам’яні уламки, які стоять по колу, немов дольмени. Старий храм?

Зупиняюся перед прогнилими воротами, які закривають фронтальну стіну.

Деякі балки повністю зотліли, дах над хвірткою з одного боку перекосився, крізь щілини видно зарослий кущами двір. Уздовж стін в’ються лише жорсткі чорні лози, схожі на плющ. Вони рясно затягнули всі стіни, влізли на дах, лежать на камінні подвір’я.

Я даремно втрачаю тут час.

Входжу на перекинутий через дренажний рів місток, що веде до воріт. Старі гнилі балки поскрипують під ногами.

— Забирайся! — крик.

Знайоме каркання.

Мій ворон.

Б’є крилами, зависнув на місці над подвір’ям, як чайка, що бореться зі штормовим вітром.

А потім шугає просто на мене. Немов яструб, що помітив кролика.

Він великий, важить десь кілограмів сім, має дзьоб розміром з льодоруб і кігті як мої пальці.

Коли така пташка летить комусь просто в голову, це таки справляє враження.

Драккайнен мимоволі присів і підняв руку, намагаючись затулити обличчя і зіскочити з містка, коли ворон, що наближався до нього в стрімкому піке, немов камінь, раптом вдарив крилами і, розвернувшись на місці, знову вистрілив угору.

Звідкись неподалік до Подорожнього долинув дивний металевий звук і гуркіт, немов від розкручування ланцюга.

Плющ почав рухатися.

Це нагадувало гніздо, в якому раптово прокинулися змії.

Відростки м’яко рухалися, плелися по стінах, з-під даху вгору вистрілили лози, закручуючись, немов кінчики батога.

Ворон молотив крилами, минаючи чергові метри, а відразу під ним розвертався відросток чорного плюща. В уповільненому часі було чутно свист, з яким стебло, листя і колючки різали повітря.

Різкий металевий свист.

Ще удар крилами — і ворон утік від одного стебла, але друге перерізало йому дорогу перед самим дзьобом.

Драккайнен почув власний попереджувальний крик, який розлився протяжним басистим гуркотом.

Чергові відростки метнулися просто в його бік, занадто швидко, щоб розумно відреагувати.

Подорожній ухилився і побачив, як гілка пролітає у нього перед обличчям, потім випростався і, дивлячись, як рослина згортається, немов кінчик батога, зробив з місця важке напівсальто назад.

Ще в повітрі він відчув, що отримав самим кінчиком стебла по стегну. Запекло так сильно, немов його хльоснули розкрученим сталевим тросом.

Приземлився за містком і відскочив на кілька кроків назад. Ледве-ледве вилікувана кісточка відреагувала різким болем розтягнутих сухожиль.

Ліана зигзагоподібним зміїним рухом відступала. Він підняв ногу, щоб наступити на неї, але в останню мить передумав. Жмут чорного, мов сажа, листя звивався по балках містка, залишаючи на них глибокі шрами, ніби від сталевого леза. Друга гілка проповзла поруч і посікла на дрібні шматочки маленьке деревце, що росло у рові.

Він глянув на своє стегно. Штани висіли шматками, рівно розрізані в декількох місцях, шкіра під ними теж була розсічена, вся бічна сторона стегна вже просочилася кров’ю.

— Мої найкращі штани! —